Операція «Північ». Як це було?

Це була наймасштабніша конфесійна депортація в історії СРСР. 9 793 послідовники релігії Свідків Єгови і члени їхніх сімей залишились без домівок і були відправлені в Сибір. Рішення було прийняте самим Йосипом Сталіним. Відлуння операції відчутні навіть 70 років по тому, в контексті сучасного кримінального переслідування Свідків Єгови в Росії.

Що було написано про Свідків Єгови в повідомленнях, які потрапляли на стіл першій особі? Дві розсекречені доповідні записки, подані Сталіну, розкривають мотиви і логіку спецслужб. Крім того, 70 минулих років вистачило, щоб зрозуміти, чи загроза безпеки держави з боку Свідків Єгови була реальною чи видуманою. Повчально також знати, чому депортація не виправдала ті сподівання, на котрі очікувала влада, а саме «розгром» і «згасання» Свідків Єгови. (Дивіться також статтю «Операція “Північ”. Чому і для чого?»)

Цю оперативну кодову назву придумали в кабінетах Міністерства держбезпеки. Вона чимало разів трапляється в офіційних документах того часу. Ймовірно, назва перегукується з операцією, яка проводилася раніше, під кодовою назвою «Південь». Під час неї 7 липня 1949 року з Молдавської РСР були вислані «неблагонадійні» громадяни, серед яких були сотні Свідків Єгови. Оскільки найбільша частина виселених була відправлена до Казахстану, операція отримала назву «Південь». В 1951 році Свідків Єгови відправили в північніші райони, що і дало назву операції.

Згідно із затвердженим планом, у всіх шести республіках СРСР виселення віруючих повинно було пройти протягом одного дня — у неділю, 1 квітня 1951 року. Що відбулося насправді?

Удосвіта 1 квітня 1951 року озброєні загони з собаками ввійшли в населені пункти Білорусії, Молдавії, Естонії, Латвії і Литви (Україна не входила до того числа).

Хутори Української РСР цієї ночі спали спокійно: з невідомої причини проведення операції «Північ» на території України було відкладено на тиждень. В ніч на наступну неділю, 8 квітня 1951 року, аналогічна операція пройшла в сотнях українських сіл і декількох містах. В архівах поки не знайдено документів, які б пояснювали, чому в Українській РСР початкова дата була перенесена.

Згадка в деяких джерелах про 31 березня пов’язана з тим, що оперативні групи були зібрані ще з вечора, але вриватися в доми віруючих вони почали опівночі.

Перше клопотання і проект постанови Сталіну подав Віктор Абакумов, керівник МДБ. Це сталось в травні 1950 року. Пізніше він послався на підтримку і схвалення депортації республіканськими секретарями ЦК КП(б), згадавши Леоніда Брежнєва.

Направлене Сталіну клопотання закінчувалось словами «Прошу вашого рішення. Абакумов.» Менш ніж через рік в новій записці керівник КДБ писав «товаришу Сталіну»: «Ви запропонували провести виселення в березні-квітні 1951 року». З цих документів випливає, що голова держави брав особисту участь в прийнятті рішення про масове виселення Свідків Єгови.

Постанова Ради Міністрів СРСР від 3 березня 1951 року містила наступне: «прийняти пропозицію Міністерства державної безпеки СРСР про виселення»; «виселення провести довічно»; «розповсюдити на виселенців дію указу про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов’язкового і постійного поселення»; «забезпечити конвоювання і транспортування»; «дозволити виселенцям… брати домашні речі… решту майна конфіскувати».

На загальносоюзному рівні операцію з депортації повинно було організувати МДБ СРСР, а на рівні союзних республік — республіканські ради міністрів і міністерства держбезпеки. Кандидатури виселенців мала затвердити так звана Особлива нарада при МДБ СРСР — орган, який мав право на позасудові заслання, ув’язнення і навіть розстріли. Однак документи на Свідків Єгови Особлива нарада підготувала набагато пізніше, в жовтні 1951 року. Конвоювання і доставка засланих доручались Міністерству внутрішніх справ СРСР, надати ешелони повинно було Міністерство шляхів сполучення. Іркутський і Томський облвиконкоми мали забезпечити транспортування депортованих від залізничних станцій до місць розселення, а також працевлаштувати їх та забезпечити житлом. Міністерству фінансів слід було також виділити гроші на утримання додаткових спецкомендатур, які стежили, щоб заслані не покидали територію поселень.

Виселення Свідків Єгови було організовано на рівні військової операції. Був розроблений детальний план, проведений розрахунок і розподіл особового складу, сформовані оперативні групи, застосовані міри конспірації, перекриті дороги, навіть посилили охорону зовнішніх кордонів СРСР.

Керівники оперативних груп, які проводили облави, були працівниками МДБ — або начальство міліції, або «чекістський склад». Силову підтримку надавали внутрішні війська, які також підкорялись МДБ. Крім того, до участі в облавах були залучені дільничі міліції і партійний радянський актив (громадські активісти).

Хоча немає повних даних про кількість особового складу, задіяного в операції «Північ», відомо, що на території Української РСР, згідно з розрахунками, в кожну сім’ю планувалось відправити в середньому по 4 людини особового складу і ще партактив.

Згідно з архівами, для проведення операції в Молдавській РСР туди було перекинуто 177 працівників держбезпеки з Москви, Калуги, Костроми, Ростова, Яроставля, Курська, Горького, Воронежа, Краснодара, Ставрополя і Української РСР. Загалом там в операції брало участь 2 698 осіб, з них 546 осіб оперативного складу МДБ, 1 127 солдатів військ МДБ, 275 працівників міліції, а також 750 членів партактиву. За добу до операції, вночі, війська стягувались в заздалегідь домовлені місця з різних причин.

Повідомлялось про нестачу бійців в деяких регіонах, наприклад, в Закарпатській області Української РСР. Згідно з розвідданими, там проживало 929 сімей Свідків Єгови, проте офіцерів МДБ і МВС, здатних очолити оперативні групи, було лише 590. Відчувався також дефіцит рядового складу міліції, тому припускалось туди перекинути мало не цілий полк (1 858 осіб).

Ні в архівних звітних документах, ні у спогадах очевидців немає згадок про який-небудь супротив з боку віруючих чи застосування до них фізичної сили або зброї.

В Українській РСР операція «Північ» пройшла в 370 населених пунктах. В 1949 році міністр держбезпеки Української РСР відправив в Москву доповідь про кількість виявлених Свідків Єгови: «Всього на території України станом на 28 жовтня ц. р. фактично встановлено 8 149 учасників сектантського підпілля єговістів» (термін, який вживало МДБ, не є прийнятним для Свідків Єгови). Далі повідомлялись дані, які дозволяють судити про розмах операції. Виявилось, що віруючі проживають в 10 районах Львівської, 24 районах Станіславської, 19 районах Тернопільської, 17 районах Дрогобицької, 6 районах Волинської, 8 районах Рівненської, 5 районах Чернівецької і 11 округах Закарпатської областей. Відомо, що операція проходила в обласних центрах, наприклад, з Тернополя було вислано 10 сімей, а також були депортовані сім’ї зі Львова та Станіслава (Івано-Франківська обл.).

В Молдавській РСР операція пройшла в 92 населених пунктах.

В Естонській РСР 282 віруючі були підняті в 19 населених пунктах, включаючи 21 людину з міста Таллінна. В Латвії операцією «Північ» було охоплено 7 населених пунктів, в тому числі Ригу, звідки виселили 8 осіб. Більше половини депортованих з Латвії, 26 людей, проживали в місті Вентспілсі.

Точну кількість населених пунктів Литви і Білорусії, які охопила ця операція, поки що не встановлено.

Це були сім’ї віруючих, про які МДБ знало з матеріалів так званих кримінальних справ і агентської роботи. Крім того, списки віруючих надавались сільрадами на запит органів держбезпеки. Допомогу в тому, щоб оперативні групи в темноті могли знайти будинки віруючих, надавали представники партактиву.

Міністр держбезпеки доповідав на найвищому рівні, що за минулі 4 роки (1947—1950) було «арештовано 1 048 осіб керівників і активістів секти». Це означало, що на замітці у служби безпеки були їхні сім’ї та контакти. В 1948 році МДБ Української РСР звітувало про впровадження в ряди Свідків Єгови 102 агентів тільки за червень місяць.

Про те, чи відновлені в наш час поіменні списки всіх засланих, дивись статтю «Операція “Північ”. Наслідки та підсумки».

Стукіт в двері віруючих лунав починаючи з 2-ї години ночі. Керівник групи зачитував рішення про їхнє виселення «довічно в окремі місцевості Радянського Союзу». Повідомлялось, що сім’я може взяти з собою особисті речі не більше ніж 1 500 кг на всіх: одяг, посуд, дрібний ремісничий та сільськогосподарський інвентар, запас продуктів харчування. Часу на збори відводилось лише 2 години, оскільки переселенців потрібно ще було доставити до станцій і завантажити в ешелони, а це займало багато часу через погані дороги.

Віруючі згадують, що солдати нерідко виявляли до них щире співчуття. Вони активно допомагали збирати речі і зв’язувати їх у клунки. Хтось брав на себе ініціативу в тому, щоб спіймати курей для їжі в дорогу. Здається, спроб присвоїти собі цінності, які належали віруючим, зі сторони солдатів не було, хіба що за рідкісним виключенням. Одна із віруючих згадує, що офіцер майже насильно висипав їй в складки одягу фотографії, які вона, розгубившись, хотіла залишити. В іншому випадку солдат зняв зі стіни дзеркальце в оправі і запропонував його взяти. Хазяйка в сльозах відмовлялась його брати, проте солдат силоміць засунув його в мішок і сказав: «Не плачте, дівчата, там також живуть люди!» Ці слова заспокоїли жінок. Дзеркальце збереглось в сім’ї як реліквія. За допомогою архівних документів вдалось дізнатись прізвище солдата: молодший сержант Улибишев.

Деякі віруючі розповідають, що співчутливі сусіди старались непомітно підкинути у вози, якими забирали віруючих, торбинки з сухарями.

Доми, в яких проживали віруючі, рекомендувалось використовувати для сільських шкіл, дитячих садків і читалень. Меблі, споруди, прилади, габаритні інструменти і транспорт, сади, виноградники, худоба, зерно і технічні культури, посівні матеріали — все це підлягало абсолютній конфіскації на користь колгоспів. Було розпорядження строго перешкоджати мародерству. Знайдені у віруючих Біблії та інші книги конфіскувались.

Під час першої хвилі, 1 квітня, коли член сім’ї був відсутнім, вдала діяла рішуче: організовувала терміновий розшук, навіть в сусідніх районах. Деякі сім’ї уникнули виселення, оскільки виїхали за межі республіки задля заробітку, і знайти їх було неможливо. Зафіксовано, що на станції Дондюшани ввечері, вже після посадки депортованих, до їхнього складу було завантажено ще 45 осіб, ймовірно, із числа тих, кого прийшлося розшукувати.

Хвороба, навіть тяжка, у більшості випадків не слугувала причиною для того, щоб сім’я уникнула виселення. Часом в ешелон завантажували лежачих людей похилого віку, наприклад, 78-річного Едуарда Паю. Він помер в поїзді 9 квітня. Його тіло, згідно відмітки конвоя, було знято з поїзда в Свердловську, а дружина померлого продовжувала дорогу в заслання одна. 88-річна естонка Лійза Томсон теж не могла піднятись у вагон самостійно, вона померла через тиждень після доставки до місця виселення. З Естонії була депортована 87-річна Анна Йиерас, інвалід з ампутованою ногою. Вона померла згодом після прибуття в Сибір. Крім того, в Молдавії в заслання була відправлена жінка з 9-місячною дитиною, яка була хвора, ймовірно менінгітом. По дорозі дівчинка померла, тіло було передано медсестрі на станції Ртищево. В архівах є заява, підписана Наталею Куртиш, яка не сповідувала релігію Свідків Єгови і не належала до числа виселенців. Вона просила, щоб її також депортували, щоб бути поруч зі своєю сестрою, Ольгою Балан, яка потребувала догляду через хворобу.

Були безжалісно виселені і жінки на пізніх термінах вагітності. Зафіксовано, що в дорозі у вагонах народилось 4 немовляти, причому в одному випадку, схоже, що була трійня.

Разом з тим у низці випадків приймалось рішення про незастосування заслання. Наприклад, в Молдавській РСР одна із віруючих не була виселена, оскільки один її син загинув на фронті, а інший проходив службу в армії. З аналогічної причини сім’я із 7 людей навіть була повернута зі станції. Рішення було узгоджено з МДБ.

Тиждень по тому, 8 квітня, коли операція «Північ» проходила в Українській РСР, влада була набагато поблажливіша. Згідно з пам’яткою начальнику оперативної групи, у випадках, якщо в сім’ї не було працездатних осіб, чи були такі, що мали заслуги перед державо, діяли відповідно до вказівок голови міськрайвідділу Міністерства державної безпеки. Деяких віруючих звільнили від заслання через стан здоров’я або минулі заслуги і бойові нагороди. Декотрі не були виселені через те, що у великій сім’ї вони були єдині, хто належав до релігії Свідків Єгови. Крім того, списки виявлених віруючих були неповними. Так чи інакше, через деякий час після виселення в одній тільки Станіславській області влада нарахувала близько 450 Свідків Єгови, які залишились.

В архівних документах поки що не знайдено офіційних інструкцій МДБ про те, як керівники груп мали діяти, коли сім’я заявляла, що не сповідує релігію Свідків Єгови і опинилась в списку помилково.

Однак відомо, що в Львівській області України декілька сімей були звільнені від заслання саме з цієї причині. Дехто згадує, що начальники оперативних груп пропонували сім’ям залишитись, заявивши, що не мають жодного відношення до Свідків Єгови. Можливо, це відбувалось за особистим бажанням працівників МДБ. Тижнем раніше, під час виселення віруючих з Молдавії, Свідкам Єгови таке пропонували вкрай рідко. В республіках Прибалтики таких випадків не зафіксовано.

Виселенців, як правило, просили підписати опитування, в яких зазначалось місце роботи, державні заслуги, судимості і т. д. Анкети були російською. Не розуміючи до кінця змісту документа і остерігаючись підступності чекістів, віруючі відмовлялись підписувати цей документ.

В архівах були віднайдені різні акти здачі-прийому засланих, а також часткові поіменні списки і пояснювальні записки. Зіставлення даних вказує на те, що насправді було виселено більше людей, ніж планувалось спочатку. З Білоруської РСР планували виселити 394 особи і такою була кількість насправді. З Латвійської РСР планували виселити 52 особи, а насправді — 53 особи. З Литовської РСР планували виселити 76 осіб, а насправді — 151 особу. З Молдавської РСР планували виселити 1675 осіб, а насправді — 2617 осіб. З Української РСР планували виселити 6140 осіб, а насправді — 6308 осіб. З Естонської РСР планували виселити 250 осіб, а насправді — 270 осіб. Всього планували виселити 8587 осіб, та насправді виселення зазнали 9783 Свідків Єгови, а також члени їхніх сімей.

(Примітка: у певний момент Міністерство державної безпеки прийняло рішення виселити ще дві групи населення разом зі Свідками Єгови — куркулів (заможних селян) та колишніх членів Армії Андерса з членами їхніх сімей. В Україні налічувалось 9300 таких осіб. Операція по виселенню Свідків Єгови та цих двох груп населення мала назву «Тройка» в оперативній переписці.)

Згідно з доповідною запискою міністра Абакумова, виселенню підлягало 8 576 Свідків Єгови, а насправді було виселено 9 793 особи. Як це сталось?

Справа в тому, що виселенню підлягали віруючі і члені їхніх сімей. В деяких випадках керівники оперативних груп повинні були приймати рішення на місці, і в реальності кількість вигнанців відрізнялась від очікуваної. Вони старались не допустити ситуації, щоб висланих було менше, тому разом з віруючими під виселення часом відправлялись їхні родичі, які не тільки не розділяли їхніх поглядів, але були, до прикладу, переконаними комсомольцями, як це було, наприклад, в республіках Прибалтики. Повідомлялось, що в Українській РСР було виселено додатково 10 сімей «за рахунок вкотре виявленого контингенту».

В інших випадках віруючі, яких не було в списках на виселення, самі просили, щоб їх відправили разом із сім’єю. Серед подібних документів в архівах було знайдено зворушливу заяву 19-річної дівчини, яка лише місяць тому вийшла заміж і, ймовірно, тому не попала в списки на виселення. «Начальнику ешелону. Заява. Я, Чіслінська Клавдія Георгівна, 1932 року народження, в лютому 1951 року вийшла заміж за Чіслінського Якова Казимировича, якого виселяють за межі Молдавської РСР у віддалені місцевості Радянського Союзу. Прошу не відмовити мені в такому проханні, щоб Ви направили мене разом з моїм чоловіком Чіслінським Я.К. до місця виселення. Підпис.»

Для цього використовували вантажні автомобілі і гужовий транспорт. В Молдовській РСР, до прикладу, на проведення операції «Північ» було виділено 415 одиниць автотранспорту. Задля конспірації вантажівки збирали нібито для проведення аграрних робіт, а перекидання загонів пояснювали будівництвом державної лінії комунікацій. В Українській РСР на операцію було виділено 2 640 одиниць автотранспорту, що у відсотковому співвідношенні значно більше, ніж у Молдовській РСР.

Гужовий транспорт, тобто вози, пропонувалось використовувати, якщо від селища до станції було не більше 15 кілометрів, а також у випадках, якщо через весняну відлигу дороги були непридатні для руху автотранспорту. Згідно з архівними документами, вантажівка з майном трьох сімей, переїжджаючи міст, перевернулася. Люди при цьому не постраждали.

Вже зібравшись на станціях та споглядаючи за колонами грузовиків і возами з речами, віруючі усвідомили, що виселення було масштабним. Оскільки виселення відбувалось в неділю, проводити ешелони на станцію приходило чимало людей. Коли вагон заповнювався, проходила перекличка і двері закривались. Згідно зі спогадами з вагонів долинав душевний спів, і багато з тих, хто залишався, плакали.

Для транспортування віруючих по залізниці використовувались «теплушки» — товарні вагони для перевезення худоби. Всередині вони були 6,4 метри у довжину і 2,7 м у ширину, відповідно площа становила 17,5 квадратних метри. Кожен вагон був призначений для перевезення 40 осіб. В деякі вагони завантажували від 25—50 людей. Вагони не були утеплені, тому ночами віруючі часто потерпали від холоду.

У вагонах влада намагалась організувати полиці-лежанки, але їх було не достатньо для всіх, тому частина віруючих мусила спати на підлозі. Декотрі згадують, що на станції їм потрібно було чекати, поки працівники залізниці нашвидкуруч виготовлять щось подібне до нар, а в деякі вагони через нестачу часу дошки просто закидали всередину.

Один із працівників МДБ рішуче боровся за встановлення унітазів у вагонах, вважаючи, що їх відсутність зробить тривалу подорож нестерпною для засланців. В реєстрах історії залишилось його прізвище: начальник ешелону капітан Пермяков. Його вимога розглядалась на рівні республіканського міністерства, але в результаті було вирішено зекономити на туалетах. Розраховувалось на те, що віруючі підручними знаряддями самостійно облаштують туалет в кутку вагона. В кожний вагон була поставлена пічка-буржуйка, був невеликий запас дров і вугілля. На ньому віруючі готували їжу зі своїх продуктів, поки вони не закінчились.

Дехто з віруючих згадує, що при посадці у вагонах був свіжий гній. Відчувши неприємний запах, конвойні відмовлялись заходити у вагони. Віруючі чистили бруд голими руками. Води, щоб помити стіни і підлогу, не було.

Згідно з документами, для депортації віруючих з Української РСР було сформовано 9 ешелонів по 50 вагонів в кожному, з Молдавської РСР — 2 ешелона. Для віруючих з Литовської, Латвійської та Естонської РСР був сформований один недостатньо великий ешелон, і вагони були переповнені. В офіційній переписці відповідальність за недостатню кількість залізничного транспорту була на Міністерстві транспорту. Кожен ешелон супроводжувався конвоєм із 36 солдатів і офіцерів.

Поки що немає інформації про те, як було організовано виселення 153 виявлених сімей Свідків Єгови з Білоруської РСР.

В Пскові прибалтійський ешелон склали остаточно. Приєднали також окремо доставлені два вагони з міст Валга і Виру, а також вагони Латвії і Литви.

Планувалось за один день виселити із 6 республік всіх відомих Свідків Єгови з сім’ями і тих, хто цікавився їхньою вірою. Але в Українській РСР щось пішло не так. Спочатку там було вирішено перенести дату проведення операції з неділі, 1 квітня, на неділю, 8 квітня. А потім 254 сім’ї віруючих із Закарпатської області раптом дізнаються про те, що нікуди не їдуть, не дивлячись на те, що ешелони вже були готові. У відправленій Абакумову доповіді від міністра держбезпеки Української РСР це пояснюється так: «В зв’язку з прийнятим рішенням не проводити виселення із Закарпатської області». Що послужило причиною такого рішення і хто його прийняв, поки залишається невідомим. В подальшому Свідки Єгови в Закарпатті залишались в полі зору спецслужб і за свою віру зазнавали кримінального переслідування.

Крім того, як згадувалось раніше, окремі віруючі в Українській РСР не були депортовані, оскільки органи безпеки не знали про них, і вони не ввійшли в списки.

Насправді віруючих, виселених під час операції «Північ», розмістили в Томській, Іркутській областях та в Красноярському краю. Інші регіони, наприклад, Читинська область і Воркута, можуть згадуватись в зв’язку з іншими виселеннями, які відбулися в 1940-х роках, а також з місцями таборів, куди віруючих відправляли згідно з вироками судів. Крім того, окремих засланців пізніше переміщали в сусідні сибірські регіони.

Окремі вагони і ешелони розвантажували на шляху проходження. Але деякі віруючі, зійшовши з поїзда, ще більше місяця добирались до місць призначення. Наприклад, декому довелось чекати судноплавного сезону, оскільки потрапити в місця їхнього розміщення можна було тільки по річці.

В офіційних документах повідомляється, що на харчування «спецконтингенту» були виділені засоби і на підприємства громадського харчування на шляху проходження ешелонів направлялись телеграми зі вказівкою приготувати гарячу їжу.

Ті, хто пережив вислання, згадують, що тепле харчування подавалось у вигляді каш і макаронних супів. Згідно рапортів, через затримки на шляху, заслані отримували харчування нерегулярно і їх рятувала їжа, яку вони взяли з собою. Декотрі згадують, що у їхніх вагонах люди страждали від голоду.

Згідно з документами з Молдавської РСР, при кожному залізничному складі був 1 лікар і 2 медсестри, а також запас ліків. Чи був втілений цей задум у всіх ешелонах, невідомо. Проте в ешелоні, який їхав з Прибалтики, було щонайменше 2 медика, які підписали акт про смерть віруючого.

Щонайменше один ешелон, той, який курсував із Прибалтики, зробив зупинку в Свердловську (Єкатеринбург) для того, щоб переселенці відвідали баню і камеру, призначену для боротьби з паразитами. Баня була розташована в Свердловській пересильній в’язниці. Віруючих під конвоєм супроводжували в тюрму, де вони зазнавали болісної і знущальної процедури дезінсекції.

Судячи зі слів окремих членів конвоїв, настрій віруючих помітно відрізнявся від настрою інших категорій громадян, які також зазнали переселення. Віруючих зміцнювали молитви і співання пісень. З їхньої сторони не було чути плачу чи гірких голосінь. Проте конвой неодноразово намагався перешкодити співу. Нерідко, якщо в одному вагоні починали співати пісню, то до співу приєднувався весь його склад. Конвойні сварились, били прикладами в стінки вагонів, але зупинити спів було неможливо!

Серед віруючих панував дух взаємної підтримки і допомоги. Зі своїх спогадів одна віруюча сказала: «На одній станції ми зупинились поруч з поїздом із Молдови. Один чоловік запитав нас через стінку вагона, хто ми і куди нас везуть. Ми відповіли, що ми Свідки Єгови із Естонії і не знаємо, куди їдемо. Цю розмову почули Свідки Єгови з Молдови. Вони кинули нам через вікно великий корж і трохи чорносливу. Ми зрозуміли, що облава на Свідків проходила по всьому Радянському Союзу».

Через деякий час хтось з віруючих придумав вивішувати ззовні вагонів тканину з надписами: «Ми Свідки Єгови з Волині» або «Ми Свідки Єгови зі Львівщини». Оскільки поїзди іноді обганяли один одного, віруючі могли через вузьку щілину бачити вагони зі схожими надписами. Такі «телеграми» допомогли їм зрозуміти масштаб операції. Все це додавало віруючим мужності, щоб зустріти це випробування, яке випало на їхню долю.

Після прибуття до Сибіру начальники ешелонів відзвітувались про те, що спроб втечі не було зареєстровано.

Про те, що було з віруючими далі, дивіться статтю «Операція “Північ”. Наслідки та підсумки».