Сеніва Ольга

Мене звати Сеніва Ольга Олександрівна. Народилась 6 листопада в 1936-му році і виростала в селі Тумир Івано-Франківської області.

Мої батьки перестали відвідувати греко-католицьку церкву і в 1941 році стали Свідками Єгови. В ті роки в нашому селі було мало Свідків, тому ми не проповідували, вдома читали Біблію і літературу. Іноді ще дві сім’ї приходили до батьків і разом проводили зустрічі. Такі зустрічі проводили рано-вранці.

Коли мені було 7 років, я пішла в перший клас до школи. Діти мене називали «бадачка» (так в народі називали Дослідників Біблії, адже бадач польською – досліджувати). Але правда, ніхто мене не бив. А я думаю, кажіть, що хочете, я рада, що батьки вчать мене Слова Божого.

Коли батьки перестали ходити в греко-католицьку церкву, то їх дуже пригнічували в нашому селі, навіть одного Свідка Єгови убили на смерть, вдарили палкою по голові, як ішли. Бо священики казали: «Парафіяни, бийте бадачів». І вони зневажали нас, жорстоко до нас відносились. Мій дід, мамин тато, відмовився від нас. Сказав: «Я у ваш двір ніколи не зайду, бо ви скинули образи з хати, ікони, і ваша хата перетворилась у стайнку (сарай), я до вас не зайду». І дідусь дуже був злий, ходив в церкву.

Мамина наймолодша сестра, Катруся, теж стала вивчати Біблію, і дід вигнав її з дому. Деякий час вона жила в нас, а потім захворіла на тиф і померла у 18 років. В нашому селі сказали, що «бадачів» треба хоронити окремо, тому для Свідків виділили окреме кладовище. Перед смертю Катруся попросила маму, щоб її поховали на тому кладовищі, де ховають наших Свідків Єгови.

Якось дідусь доніс про мого батька представникам влади, але в батька були хворі пальці на руках, вони не розгиналися повністю, і його відпустили додому. В цей час дід дзвонив в управління, щоби батька відпустили, бо хотів, щоб його налякали, що відправлять в трудовий табір, і щоб батько відрікся від своєї віри.

Мені було 8 років, як прийшли до нас воєнні і сказали таткові: «Збирайся, підеш воювати». І татко вийшов з хати, узявши з собою Біблію, а ми з мамою пішли слідом за татком. Солдати його вивели в двір нашого будинку і питають: «Ти підеш воювати?» А тато показав Біблію і каже: «Я не можу порушити Закон Бога, адже п’ята заповідь каже: “Не вбивай”». Один воєнний розізлився, вихопив Біблію, кинув об землю і говорить: «Зараз застрелю тебе, як собаку». І вже взяв рушницю і почав її заряджати, а другий взяв його за руки і став просити, щоб той не стріляв переді мною і мамою, і дуже сильно благав його про це. А я підбігла до татка, обійняла його і тримаю. А той воєнний, який хотів застрелити тата, відійшов в сторону і каже: «Справляйся ти з ним». Виявилося, що той воєнний був сильно розгніваний, адже він щойно дізнався, що вся його сім’я загинула. А той другий, що просив, аби татка не стріляти, сказав таткові: «Друг, скажеш у військкоматі, там, де тебе будуть питати, підеш воювати чи не підеш, а тут не кажи, бо тебе б застрелив зараз, як собаку, і ніхто б не відповідав за це». І взяв тата під своє керівництво. Його відправили у військкомат, і суд засудив на 10 років за відмову від військової служби. Він відбував покарання в Горьківській області 5 років. Ще повинен був 5, але була амністія і його визволили. В 1948-му році він повернувся додому.

А вже в 1951 році 2-го квітня постукали до нас о третій ночі: «Хазяїн, відкривай двері». Татко відкрив двері, вони зайшли і сказали: «Ти будеш вірити у свого Бога чи відмовишся? Якщо ти відмовишся, поставиш підпис, ми тебе залишимо, а якщо ти не відмовляєшся, то поїдеш у Сибір, на білі ведмеді». А татко йому сказав: «Я ніколи не відмовлюсь від свого Творця, Бога Єгови».— «Тоді збирайся». І дали нам дві години. Мені було тоді якраз 13 років. А у мами народилась маленька дитинка, їй було три місяці. Ну і сказали ті воєнні, що можна взяти з собою трохи зерна, борошна чи ще чогось. І дали нам мішок зерна і півмішка, якраз було, борошна. Оце наші продукти були, навіть на той час не було хліба спеченого. Люди потім вдень бігли за підводою, де ми сиділи, і кидали нам хліб у ту підводу. Спочатку привезли нас в сільраду, а там чекали машину. Приїхала машина, нас погрузили в машину разом з трьома сім’ями Свідків Єгови і повезли у Хриплин. У Хриплині стояв великий потяг з товарними вагонами. Нас погрузили з тої машини у вагон. Довгий був той поїзд. У вагоні разом з нами було ще вісім сімей. Погрузили нас, закрили двері, і все. Інші вагони також погрузили Свідками Єгови, доки не загрузили повний потяг. Тоді відправили нас в дорогу. У товарному вагоні, де ми знаходилися, були построєні нари. Чотири сім’ї на одній стороні, а чотири сім’ї на другій стороні. Ми з дому взяли постіль і розмістилися поряд одне з одним на тих нарах. Посередині вагона була буржуйка. І туалет був зроблений, такий жолобок дерев’яний, а ми завішали простирадлом, і то був наш такий туалет. А той жолобок був такий, у підлозі дірка зроблена, що хто управлявся, виходило надвір. І так ми їхали цілий місяць. По дорозі ми написали на плакаті: «Свідки Єгови». Інші поїзди на станціях стояли з такими ж плакатами, і ми руками вітали через віконечка своїх одновірців, які їхали в Сибір. Кожний ранок заходив охоронець у вагон і рахував кожного по імені. Дорогою нас годували кожен день. Коли мав бути обід, брали з вагона дві чи три людини з відрами, і на великих станціях приносили нам борщ і хліб. А у вагоні у кого що було, у кого хліб, у кого жир чи сало, чи ще щось, ділилися всім, і так ми доїхали до Куйбишева. У Куйбишеві відвели нас у баню, помили, одежу всю продезинфікували, і знову завели у вагон. І ми подорожували місяць.

Далі нас завезли в Іркутську область, Алзамайський район, на станцію Замзор. Тоді нас завели у місцевий клуб в Замзорі. Всіх нас з вагона вигрузили і ще інші сім’ї додали до нас з інших вагонів. І ми там чекали три дні, доки підготували такі сани: дві довгі сосни і там стелаж. І нас на той стелаж всіх погрузили, в кого що було. І повезли в тайгу, у ліс, 12 км від станції Замзор. Як нас везли на тих санях на поселення, то дуже була болотиста місцевість, так що машина не могла проїхати, тому далі трактором нас везли.

У поселенні було дванадцять бараків, розмістили нас по чотири сім’ї. А де були більші бараки, там навіть більше було сімей. Були такі буржуйки на середині барака. І наші мами на тих буржуйках готували їжу. Варили на тих буржуйках по черзі, ніхто там не сперечався, ніхто не казав, я раніше, скоріше хочу. Були ми під комендатурою. Кожний місяць приїжджали на поселення до нас і рахували, записували всіх і дивилися за нами, аби хто кудись не втік. Всі були на місці і всі були слухняні.

Нас зразу же відправили на роботу у ліс. Наші татки валили ліс, «Дружбою» пилили. А нам, дітям, дали сокири і сказали обрубувати гілочки з тих дерев. І ми обрубували такі сучки і палили на вогні. Розпалювали вогонь, обрубували ті гілки і тягли на вогнище. Так в мене в трудовій і до сьогодення написано: «Сучкоруб». Возили нас на роботу на конях. Були такі підводи, на яких нас возили у ліс. То було недалеко від нашого поселення, тому хтось пішки йшов, а хтось їхав. З часом побудували магазин. Літом дорога підсохла, вже не було такого болота, і могла машина під’їхати. Привозили в магазин продукти, і ми там купляли. Нам уже стали платити гроші. Але тоді мало платили. Ми, молодь, якось від нестачі вітамінів посліпли: вдень бачили, а вже під вечір не бачимо нічого. Ну потім зір повернувся. Зразу в нас не було ні картопельки, нічого. У деяких сімей було більше продуктів, які дозволили їм взяти з собою. То залежало від тих солдатів, які з дому забирали. Декому дозволяли більше, а декому зовсім нічого не дозволили. І всі ділилися, що було в кого. Ніхто з голоду не помер, може, і не вдосталь їжі було, але вижили в такий тяжкий час.

Улітку наші мами йшли 12 км у Замзор і там допомагали людям садити картоплю. І вони нам давали за їхню працю картоплі. Яку наші мами несли на плечах 12 км додому, щоб приготувати їжу. З часом вже собі садили барабольку, хто що міг, то садив. Навіть дехто завів корівку. А літом, хоча Сибір, але у лісі ми збирали брусницю, чорницю, малину, смородину. Природа була прекрасною, весною було багато різних квітів. Але дуже нас мошка кусала і комарі. Так кусали сильно, що руки і обличчя було опухле. І ми, як ішли на роботу, такі поробили собі сітки на голову, кругом все зав’язували і мастилися дьогтем, аби воно воняло, щоб не так кусали нас. Але ми не сумували, ніхто не плакав, були вдячні за все, співали пісні і хвалили нашого Бога. Коли йшли з роботи, мені років 13—14 було, то всю дорогу співали пісні до самого поселення. А вже коло дому наші мами казали: «О, вже йдуть наші діти додому».

В 54-му році я охрестилася як Свідок Єгови у річці Алан. В 56-му році 8 листопада  вийшла заміж. В 58-му народила синочка Богдана, потім народились ще дві донечки, Світлана і Ірина, на жаль синок трагічно помер у 36 років.

Ми проводили зібрання завжди ввечері у бараку по 4 сім’ї, в нас була переписана література і по ній ми вивчали Біблію. Нам ніхто не заважав, з часом збиралися по два-три бараки разом. Спомин відзначали вдома, в своїх бараках. Так ми проводили сибірське життя з 51-го року до 65-го.

В 65-му році звільнили нас, з поселення всі Свідки переїхали по іншим містам. Ми переїхали в місто Тулун Іркутської області. Там дуже переслідували нас, слідкували, визивали у міліцію, допитували. Спомин відзначали навіть у лісі, інколи вдома проводили. Коли ми жили на поселенні, ми були вільніші.

Одного разу ми якраз тільки зібралися у Костецького Романа в квартиру і хотіли провести Спомин. Тут же увірвалися представники влади з КДБ і почали допитувати, чого ми зібралися. Ну ми сказали, що хочемо відзначити Спомин Ісусової смерті. Вони тоді склали акт і дали Роману, щоби він прочитав і підписав. А доки він читав, вони сфотографували його і усіх присутніх. Потім опублікували в газеті, що Роман читає літературу з Америки, «Вартову», що вчить своїх Свідків своєї релігії. І нас розігнали, не дали відзначити Спомин, а потім оштрафували усіх присутніх. А ми тоді пішли додому і вночі зібралися, пішли у ліс і там провели Спомин.

Якщо щось траплялося, то весь час казали, що то Свідки. Там у нас був лісозавод, і коли він загорівся, то казали, що Свідки Єгови підпалили. Ну різну грязь на нас лили. Були такі люди, що вірили, а багато бачили нашу поведінку, поряд з нами жили, то казали: «Не може того бути, вони — люди дуже богобоязливі, вони того ніколи не зроблять». Так що деякі захищали, а деякі були проти нас.

Десь в 70-х роках ми повернулися в Україну, в Запорізьку область, в Мелітополь. Спочатку переїхали наші родичі, а потім ми приїхали до них.

На сьогоднішній час мені пішов 85-й рік. Незважаючи на те що моє здоров’я погіршується з кожним роком, я дуже вдячна Богу за кожну хвилину свого життя, що знесла всі випробування і разом зі своєю великою родиною, дітьми, сімома онуками і трьома правнуками, можу вільно поклонятися нашому Творцю.