Карпюк Олена

Я народилась 16 березня 1931 року. Батько, Карпюк Платон, був баптистом. У той час в нашому селі Калусів (нині село Гряди, Волинська область) ще не було Свідків Єгови. Тому всі ми ходили на зібрання до баптистів. Потім у наше село приїхали проповідувати Свідки Єгови з села Ласків. Це був приблизно 1939 —1940 роки. Ми з мамою відразу вирішили, що хочемо стати Свідками. Ми почали збиратися маленькими групами, щоб проводити зібрання. Я разом з мамою Мотроною, а також зі старшою сестрою Олександрою і братом Олексієм відвідувала зібрання регулярно. Зібрання проводили в різних сім’ях по черзі. Коли Свідки Єгови проводили зібрання у нас удома, тато теж був присутній.

В школі мене часто вмовляли вдягати піонерський галстук, погрожували навіть виключити зі школи. Я відповідала: «Якщо маєте право, то виключайте». Але ті погрози залишилися лише погрозами.

В 1950 році я сильно захворіла. Ноги боліли так, що я не могла ходити чи навіть голосно розмовляти. Всі думали, що я помру. Мене дивилися різні лікарі, але не бралися лікувати. Один лікар сказав: «Або з неї нічого не буде, або буде каліка». Єдине лікування, яке тато зміг знайти – тридцять уколів вітамінів.

На момент виселення моя старша сестра вже була одружена, а старший брат, Олексій, сидів у тюрмі за відмову йти до армії. Я ще ходила з палицями, коли нашу сім’ю приїхали вивозити на Сибір.

7 квітня 1951 року вночі нас розбудили і сказали: «Готуйтеся на виселення». Міліція нам попалась файна, навіть дали заколоти кабана. Нам спочатку сказали, що можна брати з собою все, окрім, чомусь, картоплі. Потім старший з міліціонерів сказав: «Що ти таке слухав, що картоплю не можна?! Бери!» А тато відповів: «Раз сказали, що не можна, я вже не буду брати». У тих, хто прийшов виселяти, було написано, що тато — Свідок, тому його вислали разом з нами.

Мені сказали, що я можу залишитися, оскільки я хвора. Проте я кричала: «Ні! Я поїду разом з сім’єю». Я нічого не боялась і не переживала. Бо ми знали, що нас будуть всіх вивозити. З нами жила бабуся, вона була сильно стара і хвора, і вони поїхали в сільраду, щоб її викреслити, бо куди таку хвору везти? Залишилась також моя старша сестра. Моїй сестрі сказали: «Готуйтеся, бо наступного разу виселять всіх!» Якийсь час вона очікувала заслання, тримала вдома готові сухарі. Але другої висилки так і не відбулося.

Нас везли до Сибіру 18 днів. Кожного вечора о п’ятій годині нам давали суп, хліб, чай і воду. Крім того, Свідки ділилися одне з одним продуктами, які взяли з дому, тому голоду не було. На зупинках тим, у кого були з собою відра, дозволяли під наглядом міліції набирати воду. Але одного дня такої води не дали. Цілий день ми були без води, діти плакали від спраги, це було дуже страшно. Раз на день нас випускали в туалет під вагони.

В нашому вагоні лише одна сім’я не була Свідками Єгови. Спочатку ми подумали, що їх підсадили спеціально, щоб підслуховувати нас. Потім ми дізналися, що їх теж виселили, але з іншої причини – як куркулів. Сім’ї Свідків були з чотирьох сусідніх сіл.

Їдучи в товарному вагоні, ми набралися вошей, тому всім сипали за шию дуст. Нас привезли до Заларинського району Іркутської області. Поїзд лишив вагони у тупику. Прибувши на місце призначення, в місто Залари, на залізничному вокзалі нас одразу почали оглядати «купці» із Залар і з навколишніх сіл. Тим, кого забрали до міста, жилося легше, бо там за працю платили, а в колгоспі тільки восени платили за роботу збіжжям. Потім ми навчилися робити з того збіжжя борошно і його продавати.

Оскільки в нашому вагоні переважали старші чоловіки, жінки та діти, нас забрали в колгосп селища Багантуй. Нас поселили ще разом з п’ятьма сім’ями в двох кімнатах бараку, який зробили з покинутого дитячого садка. Поряд був ліс, тому в кімнатах було багато кліщів. Замість плити стояла бочка, яку ми топили дровами. Вона була нам і для приготування їжі. Потім ми самі побудували піч і змурували плиту. В тому місці ми прожили десь рік.

Наш барак був на краю села, і ми часто співали. Місцеві підходили до бараку, щоб послухати, як ми співаємо, а потім говорили, що це було дуже красиво. Згодом місцеві стали брати нас на квартиру, і наш барак розселили.

Відразу після прибуття до Сибіру я охрестилася як Свідок Єгови у віці 20 років. Хрещення проходило в Заларинському районі у місцевому озері. В один день нас охрестилося 12 чоловік, але ми зробили це таємно.

Через стан мого здоров’я мені зробили поблажку і доручили легку роботу — на конях розвозити пошту. Завдяки цьому я могла якийсь час привозити на поселення з Заларів літературу Свідків. На роботі загалом мене поважали, проте майстер часто казав: «Лена, тебе підводить віра». І через це позбавляв мене різних премій і грамот. Багато людей, коли дізнавались, що я Свідок Єгови, починали мене сторонитися. Було видно, що вони перед тим отримали багато негативної інформації. Коли дільничний інспектор дізнався, що мені, Свідку Єгови, доручили розвозити пошту, то зняв мене з легкого труда, бо казав, що Свідки не можуть вільно пересуватись, тим більше возити кореспонденцію. Тому мене призначили в колгоспну бригаду, де я брала участь у жнивах, важила зерно, косила траву…

Оскільки ми відбували заслання у невеликому селі, люди не чинили сильного переслідування і не забороняли нам зустрічатися. Навіть дільничний міліціонер просив одну жінку, яка була Свідок Єгови, щоб та доглядала за його шестирічною донькою. Вона також говорила з дівчинкою і про віру. Одного разу на новорічній ялинці діти розповідали віршики, а та дівчинка вирішила розповісти віршика, якого її навчила няня-Свідок.

Люди були бідні, тому і добрі. Вони часто відгукувались на біблійну звістку. Ми побачили, що потрібні у Сибіру, бо там познайомилися з багатьма людьми, які бажали більше дізнатися про Бога. Хоча спочатку нам було важко, проте усвідомлення, що я страждаю за Боже ім’я разом з іншими Свідками, додавало радості.

Голова колгоспу був нормальний і хоча грошей за роботу не платив, але зерно і молоко давав. Представники влади час від часу приїжджали з району та пропонували зректися віри і їхати додому. Дільничний часто погрожував: «Ви менше проповідуйте, а то ми вас вивеземо ще далі, на Камчатку».

У той рік, коли ми приїхали в Сибір, був великий врожай пшениці, тому місцеві жителі казали: «Видно, що з вами Бог, ми ще ніколи не мали такого врожаю». Сибіряки часто нас просили провести похорон їхніх рідних і близьких, бо ми добре знали Біблію і гарно співали. Це для нас була нагода давати гарне свідчення. За ті роки, що я прожила в Багантуї, двоє місцевих прийняли нашу віру: наша сусідка і місцева лікарка. В сусідніх селах теж деякі люди стали Свідками. Кількість одновірців росла і після того, як ми поїхали з Сибіру.

Мені запам’ятався день смерті Сталіна. До села привезли телевізор і всіх зібрали. Місцеві дуже плакали, а ми ні. Наступного дня я привозила в школу листи й газети, і вчителька спитала мене: «Ти дивись, всі наші, руські, плакали, а ви – ні». Я відповіла: «А ви би плакали? Він нас вислав на Сибір, а я ще за ним плакати буду?» Через якийсь час я прийшла із газетами і побачила, як вона рубає портрет Сталіна сокирою. Я спитала її: «Ви так за ним плакали, а тепер отак це з ним робите? Ми за ним не плакали, а ніколи б такого не робили. Поставили б там десь у куточку, хай би стояв». Вчителька відповіла: «Бо ви розумні люди».

Через багато років нам дозволили покинути спецпоселення. Це відбулося в 1965 році. Я спочатку не хотіла, бо вже звикла жити в Сибіру, але мама сильно захотіла, і тому ми повернулись. Після приїзду спочатку жили в родичів, бо наш будинок і майно забрали в колгосп. На місці, де ми жили, вже не було ні дому, ні садка. Зараз на його місці просто поле, і я навіть не пізнаю того місця, де ми жили до виселення.

Разом із сестрою я ходила працювати в колгоспі на буряках. Інші жінки наловчилися до такої работи, а я ні. Я брала з собою з дому на плечі термосок із їжею, але роботи було стільки, що навіть в обід не було часу зняти з плечей той тормозок.

Назад в Україну ми їхали всього чотири дні. Нам близько року не давали прописку, бо спецпоселенцям було заборонено повертатися до рідних місць. До нас приїхав чиновник із райцентру (Іваничі) і сказав: «Ви не маєте права жити тут без прописки». Я відповіла: «В такому пеклі, як ми живемо, я б і не прописувалася. Я не хотіла повертатися, але мама дуже хотіла, бо тут її діти і внуки. Мама тут лишиться навіть без прописки. А в мене є брат менший, в Ангарську. Я поїду до брата і буду жити там. Хоч і на шахту поїду робити, аби не тут, але маму брати туди вже не буду». Після тієї розмови нам з мамою дали прописку.

У вісімдесятих роках нам дозволили їздити на конгреси до Польщі. Ми вперше були на таких великих зустрічах. Там ми чули стільки всього нового, що складно було і запам’ятати. Але пам’ятаю, що ми там побачили і братів, яких знали ще по Сибіру.

Зараз мені вже майже 90 років, і я переконалась, що з Божою допомогою життя найкраще. Цей світ не може дати нічого ліпшого.