Горчинський Тадей

Я, Горчинський Тадей, народився 14 липня 1934 рокув селищі Розділ, що на Львівщині.

Мій тато ближче познайомився з Біблією в Америці, коли їздив туди на заробітки. У нашому селищі він був першим, хто проповідував Боже Слово за допомогою патефона та грамофона. На той час це були передові методи.

У школі діти насміхалися з мене, їх налаштовував проти мене місцевий священик, тому закінчив я лише 2 класи. Через знущання я не ходив школу. Пригадую, як вчитель, який викладав релігію, настроював дітей проти мене. До навчання в школі я повернувся через 2 роки, але вже не зі своїми однолітками.

Збір речей та довга дорога

Пригадую, як 7 квітня 1951 року о 2-й годині ночі хтось почав гримати у наші двері. Це були «стрибки» (винищувальний батальйон[1], озброєний карабінами) та весь уряд селища Розділ — група з 10—15 людей. Машину підігнали у двір. І тоді сказали, що «дві годині вам часу, щоб зібратись,— вас виселяють за межі України». І ми почали збиратись.

У нас була господарка: корова була, дві кози, порося, кури теж були. Все залишилось. Порубати і забрати з собою теж не дозволяли. Тільки голова селищної ради (сам він був росіянин), ймовірно, знав, куди нас везуть, тому сказав: «Бери пилу і бери сокиру, вони тобі пригодяться»,— такі були його слова.

Я пам’ятаю, що встиг взяти перину і подушку, а в останній момент захопив з собою ще крісло, але його не дозволили взяти. Батьки на той час були дуже багаті. Мій батько свої статки заробив клопіткою працею в Америці під час великої міграції. Звичайно, всі цінні речі у нас просто забрали.

Дві години пройшли дуже швидко, після чого дільничний дав команду: «Закривай хату». У мене в руках була велика колодка, я закрив її, а ключ віддав дільничному в руки. І так нас трьох, батька, маму і мене, посадили на вантажівку і повезли аж до Розвадова на станцію. Мені не було страшно, я відразу прийняв цю реальність, як є. Тут, на станції, ми були не єдині — перед нами стояв цілий ешелон з людьми, яких посадили на поїзд раніше за нас. Саме тут ми вперше дізналися про те, куди нас везуть!

Цікаво, що спочатку нас погрузили в один вагон, потім — в інший, а тоді сказали перейти ще в інший. І хто би міг подумати, я опинився в одному вагоні з Олею, яка згодом стала моєю дружиною!

Нас завели у звичайний товарний потяг. Там нас було дуже багато, десь 50 душ. Важко було навіть просто перейти з одного місця в інше чи поскладати речі. Складність також була в тому, що ми, селяни, звикли обігріватися дровами, а тут було вугілля. В сусідньому вагоні не розрахували його кількість, через що ледве не сталася пожежа. Але все обійшлося, ніхто не постраждав. У дорозі годували нас раз на день, їжу видавали на станції під час зупинки поїзда. Ми були стривожені, але не пригнічені. Найбільше в поїзді нас підбадьорювало співання пісень на хвалу Богу. Ми співали так завзято, що іноді навіть здавалося, що від нашого співу розхитувало весь наш величезний вагон.

Ось що про цей період розповідає моя дружина:

«7 квітня 1951 року у віці 11 років я була вивезена до Сибіру. Нас забрали НКВС, попередньо давши 2 години на збори. Нам попались добрі люди, вони відразу говорили, що необхідно брати з собою і що там пригодиться. Мій батько був чудовим чоботарем, тому солдат йому сказав, що треба взяти машинку для взуття. А мені допомогли дістати з полиці книжки та сказали, що «підеш там ще до школи». Хоча нам сказали, що є 2 години на збори, але насправді дали збиратися аж до ранку.

У нас теж була корова, свиня, кури. Моїй мамі сказали: «А от порубай кури та й у вагоні будеш варити». Згодом це нас дуже виручало. Коли нас посадили до вантажівки, це вже був ранок, і на шум відреагували сусіди. Коли ми їхали, мама вигукувала: «Нас вивозять за віру Христову!»

У вагоні з нами також їхало маленьке немовля. Я це добре запам’ятала, оскільки Миросі було 11 місяців, а мені було 11 років. Мирося лежала в колисці, а колиска стояла на скрині, оскільки не було можливості розкласти речі чи навіть вільно пересуватись по вагону. Я її весь час колисала. Часто дорослі говорили: «Олю, перестань колисати, бо розбудиш!» Мені було весело і цікаво їхати поїздом.

Пам’ятаю, як один молодий чоловік попросив у мене кольорові олівці, а у мене їх було чимало. Я дала йому цю горстку олівців, і він на папері написав: «Мы Свидетели Иеговы». Цей аркуш він прикріпив за вікном, і так люди знали, хто ми».

Приїзд та адаптація

Ми приїхали, і всіх зігнали у баню. Там ми помилися вперше за двотижневу поїздку. Після цього зігнали до клубу. Комендант заставив нас підписати документ, що ми приїхали до Сибіру навічно і вже не маємо права повертатися.

Мене з батьками поселили в переобладнану стайню з перегородками. Вся вона була наповнена блошицями. Вночі вони так сильно кусали нас, що на ранок усе тіло було покрите слідами від укусів. Там я зробив «пріче» — щось подібне до ліжка, але блошиці залізали по ніжках ліжка на тіло і кусали. Тоді я пристосувався, взявши консервну банку, налив туди води і поставив у неї ніжку з того «пріче». Блошиці не могли вилізти, бо в банці була вода. Але згодом і вони пристосувалися: стали лізти по стінах, потім на стелю, а зі стелі падали на нас. Тоді ми глиною поштукатурили і побілили стелю в бараку. Цю проблему було вирішено.

Клімат у Сибіру дуже відрізнявся від того, до чого ми звикли. Якщо влітку було плюс 40 градусів, то взимку на нас чекав мороз до мінус 50 градусів. Я подумав, що зима йде, а я валянок не маю… Дивлюсь, на базарі є один великий, а другий малий. То я їх купив: на одну ногу завеликий, на другу — замалий. Але я був щасливий, що тепер маю валянки і зможу дійти до роботи. Влітку мене заїдали цілі хмари комарів. Щоб захиститися від комарів, я намазував обличчя солідолом. А як приходив додому, то брав ніж і той солідол разом з комарами здирав.

Від школярки до старанної працівниці

Моя дружина пригадує своє життя в Сибіру:

«Ми приїхали в місто Зима, поселення Лісзавод. В Сибіру я пішла до школи. Пам’ятаю, коли помер Сталін, у школі всі діти плакали. Через те що я не плакала за Сталіном, мене набили, і я зі сльозами йшла додому. Батько мене питає:

— Олю, ти чого плачеш?! Доню, ти чого плачеш?!

— Сталін помер!

— Ти за ним плачеш? — питає тато.

— Ні, я плачу, бо мене побили в школі за те, що я за ним не плакала!

Бути іншими, ніж усі, в той час було нелегко, і не лише дорослим, а й дітям. Моє навчання закінчилося у 7 класі. Було дуже важко навчатися, бо викладання йшло російською мовою.

У 14 років я працювала на фабриці для неповнолітніх лісопереробного цеху. Ми з іншими дітьми пиляли дошки для ящиків. А коли освоїла швейну справу, то працювала в ательє на заводі, шила верхній одяг. Мене вчив дуже талановитий кравець — Лівий. Мою чесність та успіхи в роботі стало помічати начальство. За це я отримала повагу з боку усіх працівників і начальства. За визначну та якісну роботу мені видавали почесні грамоти (я зберігаю їх досі), а також премії і подарунки. Місцеве населення часто виражало своє здивування: «За що вас вивезли? Ви не курите, не п’єте, працюєте, нам би побільше таких!»

Пригода на роботі

Мене призначили працювати на молевий лісосплав по річці Ока. Я не вмів плавати, але це мало кого хвилювало. В мої обов’язки входило слідкувати за тим, щоб ліс успішно транспортувався по ріці, наче по магістралі. Одного разу утворився сильний затор і весь лісосплав заблокувався, тому начальник послав мене виправити цю проблему. Я з напарником підплив на човні до місця затору. Там зібралася шестиметрова купа колод, утворивши дамбу. Співпрацівник пришвартував лодку до одного з кругляків. Підійшовши впритул до епіцентру затору, мій напарник багром ковирнув якусь колоду, а воно — «шур, шур, шур, шур»,— і та вся велика купа деревини вмить розійшлася по річці та шалено помчала за течією. У цей момент партнер побіг по колодах і встиг дістатися берега, а я, будучи посередині ріки і вже не маючи шансу повернутися на сушу, мчав за течією, стоячи на широкій колоді, котра під моїми ногами ще й почала крутитися. Щоб не потонути, я загнав багор з усіх сил у дерево та, наче штурвалом, керував тією колодою цілий кілометр, поки не зійшов на берег.

Потім я працював на пилорамі під відкритим небом, там я відбирав дошки. Мав 3 зміни по 10 годин. Як приходив після третьої зміни, то моя ватна куфайка від пари налипала снігом десь на 8 см. Було надзвичайно тяжко, і я був змушений піти у відділ кадрів та написати заяву про бажання змінити роботу. Мені дали роботу вантажника, а згодом вдалося влаштуватися на меблеву фабрику.

Протидія

З Москви спеціально був присланий керівник держбезпеки, який наглядав за Свідками Єгови. Він викликав мене на допити, головною метою яких було те, щоб я зрадив своїх одновірців. Не отримавши від мене ніякої інформації, цей чоловік став погрожувати, що вишле мене ще далі. Я йому відповів: «Як вишлете, то поїду». Так закінчилась наша розмова.

Одного разу, коли ми всі зібралися, щоб відзначити день Спомину смерті Ісуса Христа,  на нас була облава. Потім нас судили. Щоб принизити нас, зі всього поселення і всього заводу зібрали людей на ринку, а нас посадили перед ними на лавках підсудних. За участь у Спомині  братів покарали зменшенням заробітної платні на 30 відсотків.

Через заборону та стеження в нас було дуже мало духовної літератури. Ми її переписували у зошити, передруковували, потім робили фотографії. Це все ховали, бо могли забрати.

Не словом, а ділом

Місцева влада у Сибіру провела агітацію перед нашим приїздом, тому жителі селища були дуже агресивно налаштовані проти нас. Але ми не опускали рук і завжди намагалися доводити свою віру в першу чергу не словами, а на ділі. З часом люди добре почали до нас ставитися, а в деяких з’явилося бажання краще дізнатися про Біблію. Пам’ятаю, як до мене у майстерню прийшов чоловік і попросив засклити раму. Я з радістю йому допоміг, але кошти з нього не взяв. Він був дуже вражений, адже в той час всім не вистачало грошей і кожен не втрачав нагоди заробити. Потім він мені розповів, що в той день в нього були гроші тільки на один хліб, а коли розбилось вікно, то він зрозумів, що сьогодні його сім’я залишиться голодною. Після цього він захотів зі мною спілкуватися про Бога, та згодом він сам та деякі його родичі стали Свідками Єгови.

За 18 років життя в засланні ми дуже звикли до людей і вже стали відчувати себе як вдома. Коли було дозволено повертатися додому, місцеві не хотіли, щоб ми їхали. Вони завжди казали: «Якщо на Україні не приймуть, приїжджайте назад».

Повернення додому

Коли ми повернулись до нашого селища, то знов зустрілися з недоброзичливістю та підозрами. Місцева влада не давала нам дозвіл на прописку через те, що ми були вислані. Але завдяки нашій добрій репутації це питання згодом вирішилось. Коли ми трохи обжилися, то під приводом новосілля чи Нового року збиралися разом з одновірцями. Всі гуртом ми слухали записи біблійних промов та пісень, співали, читали духовну літературу, грали на акордеоні, а діти розповідали вірші.

У 80-х роках я підпільно передавав духовну літературу. Хоча під час заборони це було ризиковано, я хотів щось робити для духовного підбадьорення своїх одновірців. Для нас були важливі спільні зібрання, які ми проводили у лісі. Пригадую один випадок, коли лив дощ, але ми все одно прийшли і слухали стоячи.

Оглядаючись на своє насичене життя, я з впевненістю можу сказати, що ні про що не шкодую. Я навіть готовий, якщо доведеться, ще раз через все це пройти. Ще в 14 років я пообіцяв Богові до кінця життя керуватися його Словом. І я переконаний, що, коли тебе переслідують за твої переконання, потрібно, як ніколи, залишатись їм вірним.

З власного життєвого досвіду можу сказати, що все скороминуще і нестабільне у цьому світі, а добрі взаємини з Богом та людьми — це найкраще, що ми можемо мати.


[1] Здебільшого «стрибки» залучались до проведення так званих «військово-чекістських операцій», тобто облав, охорони сільрад тощо.