Автор: ibelenko

Операція «Північ» — це насильницьке виселення конфесії Свідків Єгови з Білоруської, Латвійської, Литовської, Молдавської, Української та Естонської РСР. За два квітневі дні 1951 року помешкання віруючих були конфісковані, а їх самих, 9 793 людини – чоловіків, жінок, старих і дітей – в нестерпних умовах під конвоєм було виселено до Сибіру і розкидано серед спецпоселень у Томській і Іркутській областях та Красноярському краї. Засланих примусили до важкої праці. Рішення про депортацію було затверджено особисто Йосипом Сталіним.

У сталінські часи пройшло кілька хвиль депортацій. Близько 10 народностей зазнали тотальної депортації. Вибірково висилалися громадяни за етнічною, соціальною, політичною і конфесійною ознакою. Унікальність операції «Північ» в тому, що вона була наймасовішою тотальної депортацією віруючих однієї релігії, оскільки влада СРСР спробувала виселити Свідків Єгови з їхніми сім’ями з місць їх поселення.

Відлуння цієї операції відчуваються 70 років по тому, в контексті масового кримінального переслідування віруючих цієї релігії в сучасній Росії.

До Другої світової війни на території СРСР чисельність Свідків Єгови була невеликою. У 1929 році зв’язок із зарубіжними одновірцями підтримували лише близько 100 сімей з різних міст СРСР. Однак у 1939 році до Білоруської та Української РСР були приєднані додаткові території, у 1940 році було приєднано Латвію, Литву і Естонію як республіки СРСР, а в тому ж році за рахунок нових територій була утворена Молдавська РСР. В результаті кілька тисяч Свідків Єгови з дітьми стали громадянами СРСР.

Трохи пізніше мільйони радянських громадян були відвезені на територію третього Рейху і там, в концтаборах, у них була можливість познайомитися з ув’язненими Свідками Єгови, яких налічувалось тисячі. Через відмову з релігійних причин служити в рядах Вермахту і навіть за відмову підкидати руку в нацистському вітанні віруючі зазнали масових репресій. На концтабірному одязі для Свідків Єгови була передбачена особлива нашивка у вигляді фіолетового трикутника. У 1961 році британський радянознавець Вальтер Коларц у своїй книзі «Релігія в Радянському Союзі» написав: «Німецькі концентраційні табори, як не дивно, були одними із шляхів, через які звістка Свідків Єгови проникла в Росію. Її принесли туди російські військовополонені в Німеччині, які захоплювались мужністю та стійкістю Свідків і, мабуть, через це почали цікавитись їхньою теологію». Тільки в одному Равенсбрюці близько 300 жінок з Радянського Союзу стали Свідками Єгови.

Привертав увагу політичний нейтралітет: вони відмовлялися вступати до партійних організацій, служити в збройних силах і навіть купувати військові облігації. Хоча Свідки Єгови ставилися з повагою до державної символіки, не виступали проти влади і не примушували до цього інших, вони відмовлялися віддавати піонерський салют, присягати прапору і брати участь в інших радянських церемоніях, розцінюючи їх як гріх ідолопоклонства. Особиста безкомпромісна позиція Свідків Єгови виразно контрастувала із загальними настроями воєнного та повоєнного часу і викликала невдоволення радянської влади.

Після десятиліть непримиренної боротьби з релігійністю Радянський Союз на початку 1940-х років став проводити більш гнучку релігійну політику. Було відкрито багато релігійних громад при умові, що вони підтримували комуністичну ідеологію і службу в армії. У 1949 році Свідки Єгови клопотали до Ради у справах релігійних культів про реєстрацію їхньої діяльності. Влада запропонувала їм реєстрацію ціною зречення від основних доктрин і відкритого прославлення Сталіна і політики СРСР. Віруючі відмовилися. В результаті влада затаврувала їхнє богослов’я і богослужбову практику як «антирадянську діяльність». Підсумковий вердикт: «Реєстрації не підлягають».

Розсекречено листа, якого Міністр держбезпеки Абакумов приніс Сталіну 30 травня 1950 року. Це лист «Про необхідність виселення із західних областей [CРCР] учасників секти єговістів і членів їхніх сімей». У листі переважають безпідставні емоційні визначення: «нелегальна секта», «ватажки єговістського підпілля», «розкрито і ліквідовано кілька антирадянських організацій», «ворожа діяльність», «активна ворожа робота», «злісна антирадянська агітація», «провокаційні вигадки». (Примітка: термін «єговісти», який використовувався МДБ, не є прийнятним для самих віруючих).

Щодо фактів стосовно протиправної діяльності в документі наводиться лише наступне: «Ведуть пропаганду про встановлення в СРСР теократичного ладу, при якому влада повинна належати духовенству. Єговісти виступають проти заходів партії і Радянського уряду, особливо щодо колгоспного будівництва, закликають до відмови від служби в радянській армії, поширюють серед населення антирадянську літературу». Наскільки ці твердження відповідали дійсності?

«Згадана пропаганда про встановлення теократичного ладу в СРСР» — це добра новина про світле майбутнє під небесним правлінням Христа. Жодних закликів до насильницького повалення радянського ладу в проповідях Свідків Єгови не було, а під «антирадянською літературою» малися на увазі Біблії, зошити з її рукописними фрагментами і біблійні посібники. (У російському законі «Про реабілітацію жертв політичних репресій» стверджується, що «незалежно від фактичного обґрунтування звинувачення» антирадянська агітація і пропаганда «визнані такими, що не є небезпечними для суспільства»).

Свідки Єгови не брали участі в жодному політичному колабораціонізмі. У роки Другої світової війни вони опинилися між трьох вогнів, оскільки за відмову з мотивів особистих переконань брати в руки зброю їх переслідувало і гестапо, і більшовики, і партизани. Миролюбність Свідків Єгови була очевидною, власне, і в ході проведення операції «Північ»: не відбулося жодних конфліктів чи сутичок віруючих з оперативними групами, застосування солдатами фізичної сили або зброї.

Дійсно, Свідки Єгови не брали участі в заходах партії, однак вони не виступали проти дій влади або колгоспного будівництва. Вони поважали право інших людей на релігійне і політичне самовизначення, тому очікували на таку ж повагу до своїх поглядів та почуттів.

Влада називала це «ширмою безпартійності і аполітичності», за якою нібито ховалася «буржуазна сутність».

Хоча в донесенні Сталіну віруючих не звинувачували в шпигунські діяльності, за 2 тижні до операції «Північ» в газеті «Правда» від 19 березня 1951 року з’явилася стаття «Американські шпигуни перед судом народу» — про суд над Свідками Єгови у Варшаві. Невідомо, чи була вона опублікована за випадковим збігом або ж цілеспрямовано в рамках ідеологічної підготовки до операції «Північ». Деякі конвойні, за спогадами віруючих, жартома говорили, що в ешелонах їдуть «американські шпигуни».

Тим часом у 1940-х роках в США Свідки Єгови теж стикалися з нерозумінням своєї віри.

У черговій папці, що була передана Голові безпеки 19 лютого 1951 року, зазначалось: «Цілком таємно. Товаришу Сталіну Й. В. МДБ СРСР повідомляло Вам у жовтні 1950 року щодо питання про виселення єговістів. Ви запропонували провести виселення у березні – квітні 1951 року. Постанова Ради Міністрів СРСР тоді не приймалась. Надаю проєкт Постанови Ради Міністрів СРСР стосовно цього питання. Прошу Вашого рішення. Абакумов». Разом з цим листом керівник МДБ подав детальніше донесення, в якому наводився перелік заходів, вжитих щодо Свідків Єгови протягом 1947—1950 років: «Заарештовано 1048 осіб ватажків і активістів секти, вилучено 5 підпільних друкарень і понад 35000 примірників… літератури».

Заарештовані 1048 віруючих, про яких повідомляється в донесенні, загалом засуджувалися до тривалих, до 25 років, термінів ув’язнення і трудколоній. Згідно з матеріалами кримінальних справ, багатьох з них звинувачували у зборі коштів для матеріальної допомоги сім’ям, голови яких були заарештовані за віру.

До статистики Міністерства держбезпеки очевидно не внесено сотні Свідків Єгови, яких у липні 1949 року було вислано з Молдавської РСР до Казахстану та сусідніх регіонів у складі 40 тисяч різних «неблагонадійних елементів».

Репресії 1940-х років не принесли Радянському уряду бажаних результатів. У донесенні Голови МДБ далі йшлося: «Сектанти-нелегали, що залишилися на волі, продовжують вести активну антирадянську роботу і знову вживають заходів для зміцнення секти. […] Органами МДБ України, Білорусії, Молдавії, Латвії, Литви і Естонії виявлено понад 300 осіб керівного активу єговістів, зокрема й 13 керівників обласних єговістських організацій, 40 керівників районних організацій і 250 керівників сектантських осередків та активістів».

Саме тому що не спрацювала політика залякування, МДБ рекомендувало поголовну депортацію Свідків Єгови: «З метою припинення подальшої антирадянської діяльності єговістського підпілля МДБ СРСР вважає за необхідне, окрім арешту керівних учасників єговістської секти, виселити за межі України, Білорусії, Молдавії, Латвії, Литви та Естонії виявлених єговістів з сім’ями в Іркутську і Томську області». (Дивіться статтю «Операція “Північ “. Як це було?».) Керівник МДБ у своєму донесенні уточнив, що виселення Свідків Єгови погоджено з республіканськими секретарями ЦК КП (б), включно з тодішнім керівником Молдавії Леонідом Брежнєвим, і вони також вважають депортацію необхідним заходом.

Таким чином заявленою метою було «припинення подальшої антирадянської діяльності». У численних подальших архівних документах знову і знову декларується мета «розгрому», «припинення», «згасання», «повного розпаду та ліквідації» Свідків Єгови. Окремим пунктом у постанові зазначалося: «Виселення провести навічно».

Пізніше у законодавстві про реабілітацію репресованих народів схожі дії державних органів були охарактеризовані як геноцид.

Віруючих не звільнили навіть після смерті Сталіна. Зрештою, у вересні 1965 року Наказом Президії Верховної ради СРСР «обмеження щодо спецпоселення з учасників сект “Свідки Єгови “… і членів їхніх сімей» були зняті. На той час ряди Свідків Єгови поповнилися новонаверненими з числа інших репресованих «ворогів народу» і сибіряків. Хоча у більшості випадків віруючі не могли повернутися на своє колишнє місце проживання, загартовані висланням, вони могли переїхати у сприятливі регіони СРСР. Це означало, що Міністерство державної безпеки помилилося, вважаючи, що заборона і репресії здатні викорінити релігію Свідків Єгови в країні. (Дивіться статтю «Операція “Північ”. Наслідки і підсумки».)

Генерал-полковник Віктор Абакумов був заарештований 12 липня 1951 року – через 2 місяці після проведення операції «Північ». Він був звинувачений у державній зраді та у 1954 році розстріляний у с. Левашово (тепер Санкт-Петербург). Він не був реабілітований.

Це була наймасштабніша конфесійна депортація в історії СРСР. 9 793 послідовники релігії Свідків Єгови і члени їхніх сімей залишились без домівок і були відправлені в Сибір. Рішення було прийняте самим Йосипом Сталіним. Відлуння операції відчутні навіть 70 років по тому, в контексті сучасного кримінального переслідування Свідків Єгови в Росії.

Що було написано про Свідків Єгови в повідомленнях, які потрапляли на стіл першій особі? Дві розсекречені доповідні записки, подані Сталіну, розкривають мотиви і логіку спецслужб. Крім того, 70 минулих років вистачило, щоб зрозуміти, чи загроза безпеки держави з боку Свідків Єгови була реальною чи видуманою. Повчально також знати, чому депортація не виправдала ті сподівання, на котрі очікувала влада, а саме «розгром» і «згасання» Свідків Єгови. (Дивіться також статтю «Операція “Північ”. Чому і для чого?»)

Цю оперативну кодову назву придумали в кабінетах Міністерства держбезпеки. Вона чимало разів трапляється в офіційних документах того часу. Ймовірно, назва перегукується з операцією, яка проводилася раніше, під кодовою назвою «Південь». Під час неї 7 липня 1949 року з Молдавської РСР були вислані «неблагонадійні» громадяни, серед яких були сотні Свідків Єгови. Оскільки найбільша частина виселених була відправлена до Казахстану, операція отримала назву «Південь». В 1951 році Свідків Єгови відправили в північніші райони, що і дало назву операції.

Згідно із затвердженим планом, у всіх шести республіках СРСР виселення віруючих повинно було пройти протягом одного дня — у неділю, 1 квітня 1951 року. Що відбулося насправді?

Удосвіта 1 квітня 1951 року озброєні загони з собаками ввійшли в населені пункти Білорусії, Молдавії, Естонії, Латвії і Литви (Україна не входила до того числа).

Хутори Української РСР цієї ночі спали спокійно: з невідомої причини проведення операції «Північ» на території України було відкладено на тиждень. В ніч на наступну неділю, 8 квітня 1951 року, аналогічна операція пройшла в сотнях українських сіл і декількох містах. В архівах поки не знайдено документів, які б пояснювали, чому в Українській РСР початкова дата була перенесена.

Згадка в деяких джерелах про 31 березня пов’язана з тим, що оперативні групи були зібрані ще з вечора, але вриватися в доми віруючих вони почали опівночі.

Перше клопотання і проект постанови Сталіну подав Віктор Абакумов, керівник МДБ. Це сталось в травні 1950 року. Пізніше він послався на підтримку і схвалення депортації республіканськими секретарями ЦК КП(б), згадавши Леоніда Брежнєва.

Направлене Сталіну клопотання закінчувалось словами «Прошу вашого рішення. Абакумов.» Менш ніж через рік в новій записці керівник КДБ писав «товаришу Сталіну»: «Ви запропонували провести виселення в березні-квітні 1951 року». З цих документів випливає, що голова держави брав особисту участь в прийнятті рішення про масове виселення Свідків Єгови.

Постанова Ради Міністрів СРСР від 3 березня 1951 року містила наступне: «прийняти пропозицію Міністерства державної безпеки СРСР про виселення»; «виселення провести довічно»; «розповсюдити на виселенців дію указу про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов’язкового і постійного поселення»; «забезпечити конвоювання і транспортування»; «дозволити виселенцям… брати домашні речі… решту майна конфіскувати».

На загальносоюзному рівні операцію з депортації повинно було організувати МДБ СРСР, а на рівні союзних республік — республіканські ради міністрів і міністерства держбезпеки. Кандидатури виселенців мала затвердити так звана Особлива нарада при МДБ СРСР — орган, який мав право на позасудові заслання, ув’язнення і навіть розстріли. Однак документи на Свідків Єгови Особлива нарада підготувала набагато пізніше, в жовтні 1951 року. Конвоювання і доставка засланих доручались Міністерству внутрішніх справ СРСР, надати ешелони повинно було Міністерство шляхів сполучення. Іркутський і Томський облвиконкоми мали забезпечити транспортування депортованих від залізничних станцій до місць розселення, а також працевлаштувати їх та забезпечити житлом. Міністерству фінансів слід було також виділити гроші на утримання додаткових спецкомендатур, які стежили, щоб заслані не покидали територію поселень.

Виселення Свідків Єгови було організовано на рівні військової операції. Був розроблений детальний план, проведений розрахунок і розподіл особового складу, сформовані оперативні групи, застосовані міри конспірації, перекриті дороги, навіть посилили охорону зовнішніх кордонів СРСР.

Керівники оперативних груп, які проводили облави, були працівниками МДБ — або начальство міліції, або «чекістський склад». Силову підтримку надавали внутрішні війська, які також підкорялись МДБ. Крім того, до участі в облавах були залучені дільничі міліції і партійний радянський актив (громадські активісти).

Хоча немає повних даних про кількість особового складу, задіяного в операції «Північ», відомо, що на території Української РСР, згідно з розрахунками, в кожну сім’ю планувалось відправити в середньому по 4 людини особового складу і ще партактив.

Згідно з архівами, для проведення операції в Молдавській РСР туди було перекинуто 177 працівників держбезпеки з Москви, Калуги, Костроми, Ростова, Яроставля, Курська, Горького, Воронежа, Краснодара, Ставрополя і Української РСР. Загалом там в операції брало участь 2 698 осіб, з них 546 осіб оперативного складу МДБ, 1 127 солдатів військ МДБ, 275 працівників міліції, а також 750 членів партактиву. За добу до операції, вночі, війська стягувались в заздалегідь домовлені місця з різних причин.

Повідомлялось про нестачу бійців в деяких регіонах, наприклад, в Закарпатській області Української РСР. Згідно з розвідданими, там проживало 929 сімей Свідків Єгови, проте офіцерів МДБ і МВС, здатних очолити оперативні групи, було лише 590. Відчувався також дефіцит рядового складу міліції, тому припускалось туди перекинути мало не цілий полк (1 858 осіб).

Ні в архівних звітних документах, ні у спогадах очевидців немає згадок про який-небудь супротив з боку віруючих чи застосування до них фізичної сили або зброї.

В Українській РСР операція «Північ» пройшла в 370 населених пунктах. В 1949 році міністр держбезпеки Української РСР відправив в Москву доповідь про кількість виявлених Свідків Єгови: «Всього на території України станом на 28 жовтня ц. р. фактично встановлено 8 149 учасників сектантського підпілля єговістів» (термін, який вживало МДБ, не є прийнятним для Свідків Єгови). Далі повідомлялись дані, які дозволяють судити про розмах операції. Виявилось, що віруючі проживають в 10 районах Львівської, 24 районах Станіславської, 19 районах Тернопільської, 17 районах Дрогобицької, 6 районах Волинської, 8 районах Рівненської, 5 районах Чернівецької і 11 округах Закарпатської областей. Відомо, що операція проходила в обласних центрах, наприклад, з Тернополя було вислано 10 сімей, а також були депортовані сім’ї зі Львова та Станіслава (Івано-Франківська обл.).

В Молдавській РСР операція пройшла в 92 населених пунктах.

В Естонській РСР 282 віруючі були підняті в 19 населених пунктах, включаючи 21 людину з міста Таллінна. В Латвії операцією «Північ» було охоплено 7 населених пунктів, в тому числі Ригу, звідки виселили 8 осіб. Більше половини депортованих з Латвії, 26 людей, проживали в місті Вентспілсі.

Точну кількість населених пунктів Литви і Білорусії, які охопила ця операція, поки що не встановлено.

Це були сім’ї віруючих, про які МДБ знало з матеріалів так званих кримінальних справ і агентської роботи. Крім того, списки віруючих надавались сільрадами на запит органів держбезпеки. Допомогу в тому, щоб оперативні групи в темноті могли знайти будинки віруючих, надавали представники партактиву.

Міністр держбезпеки доповідав на найвищому рівні, що за минулі 4 роки (1947—1950) було «арештовано 1 048 осіб керівників і активістів секти». Це означало, що на замітці у служби безпеки були їхні сім’ї та контакти. В 1948 році МДБ Української РСР звітувало про впровадження в ряди Свідків Єгови 102 агентів тільки за червень місяць.

Про те, чи відновлені в наш час поіменні списки всіх засланих, дивись статтю «Операція “Північ”. Наслідки та підсумки».

Стукіт в двері віруючих лунав починаючи з 2-ї години ночі. Керівник групи зачитував рішення про їхнє виселення «довічно в окремі місцевості Радянського Союзу». Повідомлялось, що сім’я може взяти з собою особисті речі не більше ніж 1 500 кг на всіх: одяг, посуд, дрібний ремісничий та сільськогосподарський інвентар, запас продуктів харчування. Часу на збори відводилось лише 2 години, оскільки переселенців потрібно ще було доставити до станцій і завантажити в ешелони, а це займало багато часу через погані дороги.

Віруючі згадують, що солдати нерідко виявляли до них щире співчуття. Вони активно допомагали збирати речі і зв’язувати їх у клунки. Хтось брав на себе ініціативу в тому, щоб спіймати курей для їжі в дорогу. Здається, спроб присвоїти собі цінності, які належали віруючим, зі сторони солдатів не було, хіба що за рідкісним виключенням. Одна із віруючих згадує, що офіцер майже насильно висипав їй в складки одягу фотографії, які вона, розгубившись, хотіла залишити. В іншому випадку солдат зняв зі стіни дзеркальце в оправі і запропонував його взяти. Хазяйка в сльозах відмовлялась його брати, проте солдат силоміць засунув його в мішок і сказав: «Не плачте, дівчата, там також живуть люди!» Ці слова заспокоїли жінок. Дзеркальце збереглось в сім’ї як реліквія. За допомогою архівних документів вдалось дізнатись прізвище солдата: молодший сержант Улибишев.

Деякі віруючі розповідають, що співчутливі сусіди старались непомітно підкинути у вози, якими забирали віруючих, торбинки з сухарями.

Доми, в яких проживали віруючі, рекомендувалось використовувати для сільських шкіл, дитячих садків і читалень. Меблі, споруди, прилади, габаритні інструменти і транспорт, сади, виноградники, худоба, зерно і технічні культури, посівні матеріали — все це підлягало абсолютній конфіскації на користь колгоспів. Було розпорядження строго перешкоджати мародерству. Знайдені у віруючих Біблії та інші книги конфіскувались.

Під час першої хвилі, 1 квітня, коли член сім’ї був відсутнім, вдала діяла рішуче: організовувала терміновий розшук, навіть в сусідніх районах. Деякі сім’ї уникнули виселення, оскільки виїхали за межі республіки задля заробітку, і знайти їх було неможливо. Зафіксовано, що на станції Дондюшани ввечері, вже після посадки депортованих, до їхнього складу було завантажено ще 45 осіб, ймовірно, із числа тих, кого прийшлося розшукувати.

Хвороба, навіть тяжка, у більшості випадків не слугувала причиною для того, щоб сім’я уникнула виселення. Часом в ешелон завантажували лежачих людей похилого віку, наприклад, 78-річного Едуарда Паю. Він помер в поїзді 9 квітня. Його тіло, згідно відмітки конвоя, було знято з поїзда в Свердловську, а дружина померлого продовжувала дорогу в заслання одна. 88-річна естонка Лійза Томсон теж не могла піднятись у вагон самостійно, вона померла через тиждень після доставки до місця виселення. З Естонії була депортована 87-річна Анна Йиерас, інвалід з ампутованою ногою. Вона померла згодом після прибуття в Сибір. Крім того, в Молдавії в заслання була відправлена жінка з 9-місячною дитиною, яка була хвора, ймовірно менінгітом. По дорозі дівчинка померла, тіло було передано медсестрі на станції Ртищево. В архівах є заява, підписана Наталею Куртиш, яка не сповідувала релігію Свідків Єгови і не належала до числа виселенців. Вона просила, щоб її також депортували, щоб бути поруч зі своєю сестрою, Ольгою Балан, яка потребувала догляду через хворобу.

Були безжалісно виселені і жінки на пізніх термінах вагітності. Зафіксовано, що в дорозі у вагонах народилось 4 немовляти, причому в одному випадку, схоже, що була трійня.

Разом з тим у низці випадків приймалось рішення про незастосування заслання. Наприклад, в Молдавській РСР одна із віруючих не була виселена, оскільки один її син загинув на фронті, а інший проходив службу в армії. З аналогічної причини сім’я із 7 людей навіть була повернута зі станції. Рішення було узгоджено з МДБ.

Тиждень по тому, 8 квітня, коли операція «Північ» проходила в Українській РСР, влада була набагато поблажливіша. Згідно з пам’яткою начальнику оперативної групи, у випадках, якщо в сім’ї не було працездатних осіб, чи були такі, що мали заслуги перед державо, діяли відповідно до вказівок голови міськрайвідділу Міністерства державної безпеки. Деяких віруючих звільнили від заслання через стан здоров’я або минулі заслуги і бойові нагороди. Декотрі не були виселені через те, що у великій сім’ї вони були єдині, хто належав до релігії Свідків Єгови. Крім того, списки виявлених віруючих були неповними. Так чи інакше, через деякий час після виселення в одній тільки Станіславській області влада нарахувала близько 450 Свідків Єгови, які залишились.

В архівних документах поки що не знайдено офіційних інструкцій МДБ про те, як керівники груп мали діяти, коли сім’я заявляла, що не сповідує релігію Свідків Єгови і опинилась в списку помилково.

Однак відомо, що в Львівській області України декілька сімей були звільнені від заслання саме з цієї причині. Дехто згадує, що начальники оперативних груп пропонували сім’ям залишитись, заявивши, що не мають жодного відношення до Свідків Єгови. Можливо, це відбувалось за особистим бажанням працівників МДБ. Тижнем раніше, під час виселення віруючих з Молдавії, Свідкам Єгови таке пропонували вкрай рідко. В республіках Прибалтики таких випадків не зафіксовано.

Виселенців, як правило, просили підписати опитування, в яких зазначалось місце роботи, державні заслуги, судимості і т. д. Анкети були російською. Не розуміючи до кінця змісту документа і остерігаючись підступності чекістів, віруючі відмовлялись підписувати цей документ.

В архівах були віднайдені різні акти здачі-прийому засланих, а також часткові поіменні списки і пояснювальні записки. Зіставлення даних вказує на те, що насправді було виселено більше людей, ніж планувалось спочатку. З Білоруської РСР планували виселити 394 особи і такою була кількість насправді. З Латвійської РСР планували виселити 52 особи, а насправді — 53 особи. З Литовської РСР планували виселити 76 осіб, а насправді — 151 особу. З Молдавської РСР планували виселити 1675 осіб, а насправді — 2617 осіб. З Української РСР планували виселити 6140 осіб, а насправді — 6308 осіб. З Естонської РСР планували виселити 250 осіб, а насправді — 270 осіб. Всього планували виселити 8587 осіб, та насправді виселення зазнали 9783 Свідків Єгови, а також члени їхніх сімей.

(Примітка: у певний момент Міністерство державної безпеки прийняло рішення виселити ще дві групи населення разом зі Свідками Єгови — куркулів (заможних селян) та колишніх членів Армії Андерса з членами їхніх сімей. В Україні налічувалось 9300 таких осіб. Операція по виселенню Свідків Єгови та цих двох груп населення мала назву «Тройка» в оперативній переписці.)

Згідно з доповідною запискою міністра Абакумова, виселенню підлягало 8 576 Свідків Єгови, а насправді було виселено 9 793 особи. Як це сталось?

Справа в тому, що виселенню підлягали віруючі і члені їхніх сімей. В деяких випадках керівники оперативних груп повинні були приймати рішення на місці, і в реальності кількість вигнанців відрізнялась від очікуваної. Вони старались не допустити ситуації, щоб висланих було менше, тому разом з віруючими під виселення часом відправлялись їхні родичі, які не тільки не розділяли їхніх поглядів, але були, до прикладу, переконаними комсомольцями, як це було, наприклад, в республіках Прибалтики. Повідомлялось, що в Українській РСР було виселено додатково 10 сімей «за рахунок вкотре виявленого контингенту».

В інших випадках віруючі, яких не було в списках на виселення, самі просили, щоб їх відправили разом із сім’єю. Серед подібних документів в архівах було знайдено зворушливу заяву 19-річної дівчини, яка лише місяць тому вийшла заміж і, ймовірно, тому не попала в списки на виселення. «Начальнику ешелону. Заява. Я, Чіслінська Клавдія Георгівна, 1932 року народження, в лютому 1951 року вийшла заміж за Чіслінського Якова Казимировича, якого виселяють за межі Молдавської РСР у віддалені місцевості Радянського Союзу. Прошу не відмовити мені в такому проханні, щоб Ви направили мене разом з моїм чоловіком Чіслінським Я.К. до місця виселення. Підпис.»

Для цього використовували вантажні автомобілі і гужовий транспорт. В Молдовській РСР, до прикладу, на проведення операції «Північ» було виділено 415 одиниць автотранспорту. Задля конспірації вантажівки збирали нібито для проведення аграрних робіт, а перекидання загонів пояснювали будівництвом державної лінії комунікацій. В Українській РСР на операцію було виділено 2 640 одиниць автотранспорту, що у відсотковому співвідношенні значно більше, ніж у Молдовській РСР.

Гужовий транспорт, тобто вози, пропонувалось використовувати, якщо від селища до станції було не більше 15 кілометрів, а також у випадках, якщо через весняну відлигу дороги були непридатні для руху автотранспорту. Згідно з архівними документами, вантажівка з майном трьох сімей, переїжджаючи міст, перевернулася. Люди при цьому не постраждали.

Вже зібравшись на станціях та споглядаючи за колонами грузовиків і возами з речами, віруючі усвідомили, що виселення було масштабним. Оскільки виселення відбувалось в неділю, проводити ешелони на станцію приходило чимало людей. Коли вагон заповнювався, проходила перекличка і двері закривались. Згідно зі спогадами з вагонів долинав душевний спів, і багато з тих, хто залишався, плакали.

Для транспортування віруючих по залізниці використовувались «теплушки» — товарні вагони для перевезення худоби. Всередині вони були 6,4 метри у довжину і 2,7 м у ширину, відповідно площа становила 17,5 квадратних метри. Кожен вагон був призначений для перевезення 40 осіб. В деякі вагони завантажували від 25—50 людей. Вагони не були утеплені, тому ночами віруючі часто потерпали від холоду.

У вагонах влада намагалась організувати полиці-лежанки, але їх було не достатньо для всіх, тому частина віруючих мусила спати на підлозі. Декотрі згадують, що на станції їм потрібно було чекати, поки працівники залізниці нашвидкуруч виготовлять щось подібне до нар, а в деякі вагони через нестачу часу дошки просто закидали всередину.

Один із працівників МДБ рішуче боровся за встановлення унітазів у вагонах, вважаючи, що їх відсутність зробить тривалу подорож нестерпною для засланців. В реєстрах історії залишилось його прізвище: начальник ешелону капітан Пермяков. Його вимога розглядалась на рівні республіканського міністерства, але в результаті було вирішено зекономити на туалетах. Розраховувалось на те, що віруючі підручними знаряддями самостійно облаштують туалет в кутку вагона. В кожний вагон була поставлена пічка-буржуйка, був невеликий запас дров і вугілля. На ньому віруючі готували їжу зі своїх продуктів, поки вони не закінчились.

Дехто з віруючих згадує, що при посадці у вагонах був свіжий гній. Відчувши неприємний запах, конвойні відмовлялись заходити у вагони. Віруючі чистили бруд голими руками. Води, щоб помити стіни і підлогу, не було.

Згідно з документами, для депортації віруючих з Української РСР було сформовано 9 ешелонів по 50 вагонів в кожному, з Молдавської РСР — 2 ешелона. Для віруючих з Литовської, Латвійської та Естонської РСР був сформований один недостатньо великий ешелон, і вагони були переповнені. В офіційній переписці відповідальність за недостатню кількість залізничного транспорту була на Міністерстві транспорту. Кожен ешелон супроводжувався конвоєм із 36 солдатів і офіцерів.

Поки що немає інформації про те, як було організовано виселення 153 виявлених сімей Свідків Єгови з Білоруської РСР.

В Пскові прибалтійський ешелон склали остаточно. Приєднали також окремо доставлені два вагони з міст Валга і Виру, а також вагони Латвії і Литви.

Планувалось за один день виселити із 6 республік всіх відомих Свідків Єгови з сім’ями і тих, хто цікавився їхньою вірою. Але в Українській РСР щось пішло не так. Спочатку там було вирішено перенести дату проведення операції з неділі, 1 квітня, на неділю, 8 квітня. А потім 254 сім’ї віруючих із Закарпатської області раптом дізнаються про те, що нікуди не їдуть, не дивлячись на те, що ешелони вже були готові. У відправленій Абакумову доповіді від міністра держбезпеки Української РСР це пояснюється так: «В зв’язку з прийнятим рішенням не проводити виселення із Закарпатської області». Що послужило причиною такого рішення і хто його прийняв, поки залишається невідомим. В подальшому Свідки Єгови в Закарпатті залишались в полі зору спецслужб і за свою віру зазнавали кримінального переслідування.

Крім того, як згадувалось раніше, окремі віруючі в Українській РСР не були депортовані, оскільки органи безпеки не знали про них, і вони не ввійшли в списки.

Насправді віруючих, виселених під час операції «Північ», розмістили в Томській, Іркутській областях та в Красноярському краю. Інші регіони, наприклад, Читинська область і Воркута, можуть згадуватись в зв’язку з іншими виселеннями, які відбулися в 1940-х роках, а також з місцями таборів, куди віруючих відправляли згідно з вироками судів. Крім того, окремих засланців пізніше переміщали в сусідні сибірські регіони.

Окремі вагони і ешелони розвантажували на шляху проходження. Але деякі віруючі, зійшовши з поїзда, ще більше місяця добирались до місць призначення. Наприклад, декому довелось чекати судноплавного сезону, оскільки потрапити в місця їхнього розміщення можна було тільки по річці.

В офіційних документах повідомляється, що на харчування «спецконтингенту» були виділені засоби і на підприємства громадського харчування на шляху проходження ешелонів направлялись телеграми зі вказівкою приготувати гарячу їжу.

Ті, хто пережив вислання, згадують, що тепле харчування подавалось у вигляді каш і макаронних супів. Згідно рапортів, через затримки на шляху, заслані отримували харчування нерегулярно і їх рятувала їжа, яку вони взяли з собою. Декотрі згадують, що у їхніх вагонах люди страждали від голоду.

Згідно з документами з Молдавської РСР, при кожному залізничному складі був 1 лікар і 2 медсестри, а також запас ліків. Чи був втілений цей задум у всіх ешелонах, невідомо. Проте в ешелоні, який їхав з Прибалтики, було щонайменше 2 медика, які підписали акт про смерть віруючого.

Щонайменше один ешелон, той, який курсував із Прибалтики, зробив зупинку в Свердловську (Єкатеринбург) для того, щоб переселенці відвідали баню і камеру, призначену для боротьби з паразитами. Баня була розташована в Свердловській пересильній в’язниці. Віруючих під конвоєм супроводжували в тюрму, де вони зазнавали болісної і знущальної процедури дезінсекції.

Судячи зі слів окремих членів конвоїв, настрій віруючих помітно відрізнявся від настрою інших категорій громадян, які також зазнали переселення. Віруючих зміцнювали молитви і співання пісень. З їхньої сторони не було чути плачу чи гірких голосінь. Проте конвой неодноразово намагався перешкодити співу. Нерідко, якщо в одному вагоні починали співати пісню, то до співу приєднувався весь його склад. Конвойні сварились, били прикладами в стінки вагонів, але зупинити спів було неможливо!

Серед віруючих панував дух взаємної підтримки і допомоги. Зі своїх спогадів одна віруюча сказала: «На одній станції ми зупинились поруч з поїздом із Молдови. Один чоловік запитав нас через стінку вагона, хто ми і куди нас везуть. Ми відповіли, що ми Свідки Єгови із Естонії і не знаємо, куди їдемо. Цю розмову почули Свідки Єгови з Молдови. Вони кинули нам через вікно великий корж і трохи чорносливу. Ми зрозуміли, що облава на Свідків проходила по всьому Радянському Союзу».

Через деякий час хтось з віруючих придумав вивішувати ззовні вагонів тканину з надписами: «Ми Свідки Єгови з Волині» або «Ми Свідки Єгови зі Львівщини». Оскільки поїзди іноді обганяли один одного, віруючі могли через вузьку щілину бачити вагони зі схожими надписами. Такі «телеграми» допомогли їм зрозуміти масштаб операції. Все це додавало віруючим мужності, щоб зустріти це випробування, яке випало на їхню долю.

Після прибуття до Сибіру начальники ешелонів відзвітувались про те, що спроб втечі не було зареєстровано.

Про те, що було з віруючими далі, дивіться статтю «Операція “Північ”. Наслідки та підсумки».

У сталінську епоху по всій території СРСР пройшло кілька хвиль депортації – цілих народів або окремих громадян за етнічною, соціальною, політичною і конфесійною ознакою. Однією з останніх стала операція «Північ». Вона була найбільшою депортацією віруючих однієї релігії – Свідків Єгови і членів їхніх сімей. Позбулися домівок і були відправлені до Сибіру 9793 людини. Це сталося за два квітневі дні 1951 року. Щодо мотивів, якими керувалася влада, читайте статтю «Операція “Північ”. Чому і для чого?».

Депортація була організована на рівні військової операції. Було розроблено план, проведено розподіл особового складу, сформовано опергрупи, застосовано заходи конспірації, навіть посилено охорону зовнішніх кордонів СРСР. Подробиці розповідаються в статті «Операція “Північ”. Як це було?».

Куди ж попрямували 12 ешелонів, наповнених чоловіками і жінками, дітьми та людьми похилого віку?

Згідно з архівними документами 13 і 14 квітня 1951 року депортовані з Молдавської РСР були висаджені в Томській області на залізничних станціях Богашово (193 особи), Туган (175 осіб) та Асіно (2 251 осіб).

Прибалтійський ешелон був розвантажений в Томській області: на 34-му роз’їзді Томської залізниці було вивантажено 270 осіб з Естонії та 53 особи з Латвії. На станції Меженіновка вивантажено 151 особа з Литви. «Скарг з боку спецпоселенців на супроводжуючий склад і конвой не надходило. Втечі і спроб до втечі під час перевезення не було».

Українські ешелони було заплановано вивантажити на станціях Абакан і Решоти (Красноярський край), Томськ і Асіно (Томська область), Зима, Тулун, Заларі, Ангара і Тайшет в напрямку Братська (Іркутська область).

Висланці з деяких ешелонів повинні були ще кілька днів жити просто неба, чекаючи розподілу. Наприклад, одній групі віруючих довелося розбити стоянку на березі замерзлої річки Чулим. Вони грілися біля великого багаття, співали пісні і молилися.

Пізніше до станцій з’їжджалися голови колгоспів і представники різних підприємств. Вони оглядали спецконтингент і відбирали тих, хто підходив за характером роботи: на лісозаготівлі, в колгоспи, на будівництво ГЕС. Віруючі згадують, що відчували себе ніби на невільничому ринку.

Майно віруючих клали на сани (в тайзі ще лежав сніг) і відвозили до місця їхньої роботи і проживання. Деякі сани тягнули трактором, а деякі – тягловими кіньми або биками.

Окремим сім’ям довелося добиратися ще кілька тижнів. Наприклад, в місті Асіно Томської області людям довелося чекати, поки в травні не почнеться судноплавний сезон на річці Чулим. Річкою їх доставили в тайгу, де вони повинні були валити ліс.

Переслідуючи мету згасання релігійних переконань, влада намагалася розкидати віруючих якомога ширше, малими групами, щоб у них не було можливості підтримувати зв’язок один з одним. Спецкомендатури нерідко були організовані навіть не в населених пунктах, а в глухих тайгових урочищах, які неможливо знайти на карті. І все ж у багатьох районах віруючих розселили досить компактно.

Перший час багатьом віруючим доводилося жити в наметах і куренях, страждаючи від холоду. У деяких випадках для ночівлі використовувалися старі залізничні вагони. Частина була концентровано розміщена в бараках, які представляли собою довгі коридори без перегородок, або в старих закинутих хатах. В Іркутську деякі українські сім’ї розмістилися в колишньому таборі для в’язнів.

Протягом першого літа багатьом переселенцям потрібно було побудувати собі житло, здатне захистити від зимової холоднечі. Як правило, це були заглиблені домівки з колод або жердин, присипаних землею. В результаті пережитого потрясіння, через недостатнє харчування та холод в перші місяці вмирали самі літні і слабкі, тож документи Особливої наради при МДБ СРСР про поіменне виселення надходили вже після їхньої смерті.

Оскільки віруючих вислали в тайгу, то найчастіше вони працювали на лісоповалі. Важку і небезпечну роботу виконували вручну: спилювали дерева, обрубували сучки, возили на конях колоди, вручну вантажили їх у вагони. Деякі віруючі були скеровані на роботу на цегельний завод. Цеглу вивантажували вручну з печей.

Віруючі з 16-річного віку були зобов’язані працювати. Норми виробітку були високими і постійно зростали, тож до роботи залучалися навіть діти від 12 років. Дуже багатьом віруючим тоді згадувалась біблійна розповідь про те, що «єгиптяни змусили ізраїльтян стати рабами і жорстоко з ними поводились. Вони зробили їхнє життя нестерпним, наказуючи виготовляти глиняний розчин і цеглу, а також важко працювати в полі. Єгиптяни жорстоко гнобили їх, змушуючи до всілякої рабської праці». Віруючі втішали себе біблійною надією на звільнення.

На Свідків Єгови у висланні поширювалася дія Наказу «Про кримінальну відповідальність за втечі з місць обов’язкового і постійного поселення». У ньому зазначалося: «За самовільний виїзд (втечу) з місць обов’язкового поселення цих виселенців винні підлягають притягненню до кримінальної відповідальності. Визначити міру покарання за цей злочин в 20 років каторжних робіт». Пособництво або видача дозволу на повернення виселенців в місця їхнього колишнього проживання каралося позбавленням волі на 5 років.

Урядом СРСР були створені додаткові спецкомендатури, які стежили, щоб засланці не покидали територію поселень. Згідно з наказом виселення було «проведено навічно, без права повернення їх до колишніх місць проживання».

Деякі віруючі згадують, що могли вільно пересуватися в радіусі 4 кілометрів. Для поїздки в сусідні селища або райцентри потрібна була поважна причина і дозвіл спецкомендатури.

За спогадами віруючих, місцеві жителі спочатку їх уникали. Пізніше стало відомо, що влада, ймовірно, побоюючись, щоб місцеві не перейняли їхню віру, застерігала від спілкування з новоприбулими, поширивши небилиці. Певна річ, люди були змушені близько спілкуватися, тож дуже скоро зрозуміли, що пропаганда не має нічого спільного з дійсністю. Багато хто намагався допомогти висланим, наприклад, насінням, щоб бідні переселенці могли мати невеликий город.

Разючий контраст між очікуванням і реальністю спонукав місцевих жителів дізнатися, в чому полягала віра переселенців і чому вона була для них дорожче свободи і життя.

Деякі місцеві колгоспи були дуже бідними. У людей, що працювали там, не було достатньо їжі навіть для себе, не кажучи вже про переселенців. Новоприбулим доводилося жувати соснову кору, їстівні коріння та їсти суп з кропиви. У сибірському кліматі не росло багато культур, що були звичні для віруючих. Були потрібні роки, щоб пристосуватися до місцевого побуту життя і знайти засоби забезпечувати себе їжею.

Коли прийшло літо, віруючі зіткнулися з новим для себе випробуванням – хмарами кровососних лісових комах, сховатися від яких було неможливо. Не вміючи захищатися від гнусу, люди страждали, їхні обличчя і тіла розпухали, вони гаряче благали Бога про допомогу.

Оскільки віруючі були з районів з жарким або м’яким кліматом, у більшості з них не було одягу і взуття, що потрібне для суворої і довгої зими. Деякі залишилися інвалідами через сильний холод, хвороби, недоїдання, відсутність належного лікування, нещасні випадки або виснажливу роботу.

Багато хто боровся з душевним болем, тому що їх відірвали від сім’ї і за довгі роки вони жодного разу не отримали листів від дорогих людей.

Відомо, що смерть Сталіна вплинула на долю тих, хто відповідно до вироків судів був відправлений в табори. Однак його смерть практично не вплинула на тих, хто був засланий на спецпоселення під час операції «Північ».

Що відбувалося з віруючими, які були в таборах? Як розповідається в статті «Операція “Північ”. Чому і для чого?», коли у верхівці вирішувалося питання про необхідність висилки, влада враховувала, що тільки в 1947—1950 роках в табори були відправлені понад тисячу Свідків Єгови. Низку з них було засуджено до 25 років ув’язнення. Після смерті Сталіна спеціальна комісія почала переглядати ці вироки і скорочувати призначені віруючим терміни. У 1955—1957 роках люди почали залишати табори. Багатьох направляли відразу на вислання до родичів. Деякі віруючі повертались у рідні села, однак не знаходили своїх сімей, оскільки вони були вислані. Більшість з них вирушили до своїх родин до Сибіру, а деяким, особливо в країнах Балтії, навпаки, вдалося виклопотати повернення їхніх сімей з висилки. Так чи інакше, в ці роки віруючі в європейській частині СРСР і в Сибіру докладали зусиль, щоб відновити зв’язок з тими, хто загубився через масову депортацію.

Що відбувалося з віруючими, які були на спецпоселеннях? Нічого. Ще цілих 12 років «вислані навічно» не мали права залишати свої спецпоселення. У Радянському Союзі було засуджено культ особи Сталіна, з поселень повернулися депортовані народи, почалася і закінчилася хрущовська відлига, а в Сибіру, як і раніше, на спецпоселенні залишалися вислані протягом операції «Північ» Свідки Єгови.

Дуже скоро співробітникам спецслужб стало зрозуміло, що операція «Північ» не вирішила поставлених завдань. Хоча після смерті Сталіна МДБ перестало існувати, вже через рік був створений КДБ, і його сили знову були кинуті на боротьбу з цією конфесією.

У полі зору КДБ були віруючі, які залишилися не висланими, а також ті, хто повернувся з таборів. Під час обшуків у них знаходили свіжу релігійну літературу, яка поширювалася по всьому СРСР і з’являлася в місцях спецпоселень і таборах. «Злісним» віруючим виносилися нові суворі вироки. Наприклад, Микола Дубовинський, який вже відсидів 6 років за відмову брати в руки зброю, у 1957 році був знову заарештований. Верховний суд Української РСР засудив його до розстрілу, але вирок був замінений на 25 років ув’язнення, з яких він, власне, відсидів 10. Досить багато Свідків Єгови, чоловіки і жінки, провели за свою віру загалом більше 20 років у різних в’язницях і таборах.

Переконавшись у марності дисперсного розселення Свідків Єгови, КДБ вдалося до нової тактики: їх поміщали в табори концентровано. Наприклад, в трудовому таборі № 1 в Мордовії з 1959 по 1966 роки з 600 в’язнів понад 450 були Свідками Єгови. У 10-му таборі в селищі Ударний (зараз ФКУ ВК-10 УФСВП Росії по Республіці Мордовія), де панували більш суворі умови, розмістили щонайменше 100 Свідків Єгови.

Письменник Моріс Хіндус в 1967 році згадав положення Свідків Єгови в СРСР: «Хоча вони діють підпільно, їх вистежують і застосовують суровий режим ув’язнення. Але вони не здаються. Їх пригнічують в одному місці – вони з’являються в іншому… Здається, що вони так само непохитні, як радянська міліція» (Hindus M.G. The Kremlin’s Human Dilemma. 1967).

КДБ проводив постійну роботу з впровадження інформаторів в громади. Щонайменше один з інформаторів, Микола Бичков, познайомившись ближче з віровченням і людьми, сам перейняв їхні погляди. Пізніше в Залізнодорожньому райсуді Хабаровська над ним та іншими віруючими пройшов показовий суд, який транслювався по телебаченню, і Бичкову було винесено обвинувальний вирок за віру. (Вартим уваги є той факт, що в 2018—2020 роках в Хабаровську порушено 5 кримінальних справ стосовно 10 Свідків Єгови за їхню віру. Той самий Залізнодорожній райсуд вже виніс обвинувальні вироки щодо чотирьох з них – Євгенія Аксьонова, Станіслава Кіма, Валерія Москаленко і Миколи Полеводова . Ці вироки вже набули чинності.)

Згідно з оглядовим звітом начальника відділу «П» (спеціальних поселень) МВС СРСР, станом на 1 липня 1953 у спецпоселеннях було вже 10 387 Свідків Єгови, що відносяться до висилки 1951 року.

Першим фактором збільшення їхнього числа, ймовірно, став виданий в березні 1952 року Наказ Президії ВР СРСР про те, що Свідки Єгови, «які відбули покарання за різні злочини у виправно-трудових таборах, колоніях і тюрмах МВС СРСР» повинні були повертатися не на батьківщину, а відразу в Сибір – до одновірців, які перебували там на «вічному поселенні».

Другий фактор полягав у тому, що несправедливо звинувачені «вороги народу», що знаходилися в Сибіру – не з числа Свідків Єгови – гостро потребували розради і надії. Міцна віра Свідків Єгови, їхня взаємна підтримка, співчуття й інші християнські якості спонукали в’язнів і висланців прислухатися до того, у що вони вірили. Історик Олексій Горбатов, посилаючись на радянську історіографію, звернув увагу також на те, що серед новонавернених Свідків Єгови в Красноярському краї було багато вихідців із сімей баптистів, які влаштувалися уздовж Транссибу з часів Столипінської реформи і які за 40 років стали організаційно аморфними. Проповідь Свідків Єгови впала на родючий ґрунт.

Як зазначалося у статті «Операція “Північ”. Як це було?», МДБ в останній момент прийняло рішення не проводити депортацію 254 сімей віруючих із Закарпатської області Української РСР. В результаті Україна стала центром підтримки Свідків Єгови по всій країні.

Вже до 1952 року віруючі, які уникнули виселення або в’язниці, намагалися підготувати списки тих, хто був в ув’язненні або на виселенні. В архівах однієї кримінальної справи зберігся рукописний список з 2503 прізвищ Свідків Єгови, які зазнали репресій за 1940—1950 роки. Одновірці відправляли їм теплі речі, їжу і заховану в посилках літературу в 54 табори по всій території СРСР. У відповідь вони отримували листи подяки, які служили підтримкою для них самих.

Закарпаття стало відправним пунктом для створення системи підземних бункерів, в яких друкувалися біблійні посібники для Свідків Єгови по всій країні. Друкарське обладнання було примітивним, проте віруючі постійно його покращували. Обдарований механік Левко Батіх своїми руками виготовив офсетну друкарську машину.

Одна з підземних друкарень діяла в Карпатських горах. У ній навіть був електрогенератор, який приводився в рух лісовим струмком. Співробітники КДБ виявили її влітку 1963 року. Віруючого Івана Дзябка, який перебував у бункері, відразу розстріляли в лісі; в матеріалах зазначено «під час спроби втекти». Місцева влада після цього навіть водила дорослих і дітей на екскурсії до цього бункера.

Інформація про утиски Свідків Єгови просочувалася за «залізну завісу» не відразу і не повністю. У 1956—1957 роках у багатьох країнах світу пройшли великі збори Свідків Єгови, на яких віруючі приймали спільну петицію до радянського керівництва з проханням припинити переслідування віруючих.

В урядових архівах збереглися перекладені на російську мову тексти цих звернень, спрямованих на ім’я голови Ради Міністрів СРСР Миколи Булганіна. Серед іншого, у зверненнях йшлося про операцію «Північ»: «Починаючи з квітня 1951 року 7000 Свідків Єгови, які проживали на території, розташованої від прибалтійських держав до Бессарабії, були арештовані і в товарних вагонах вислані у віддалені райони країни, між Томськом і Іркутськом, а також поблизу озера Байкал, в Сибіру … Велика кількість заарештованих, особливо з 7 000 вищезазначених осіб, померли в перші два роки їх ув’язнення в Сибіру через погане харчування» (переклад канцелярії РМ СРСР; вказане число висланців є неповним).

У зверненнях було прохання про проведення об’єктивного урядового розслідування, яке б показало, що Свідки Єгови не становлять загрози радянському устрою, а також прохання надати їм право безперешкодно сповідувати свою релігію.

У 1954—1960 роках СРСР активно згортало спецпоселенську систему. Вважалося, що висланці в достатній мірі «перевиховалися» і подальше застосування до них обмежень вже не було необхідним. Поверталися до нормального життя вислані народи, колишні куркулі, басмачі, білогвардійці і багато інших.

Однак Свідки Єгови, за оцінкою істориків, виявилися контингентом, який найважче отримував звільнення. Згідно зі звітами уповноважених органів, в місцях поселення вони характеризувалися вкрай негативно – не брали участі у виборах, саботували заходи партії, проте суворо дотримувалися релігійних обрядів, а найактивніші навіть ходили по населених пунктах і «поширювали антирадянські чутки».

Зрештою, 30 вересня 1965 року було підписано Наказ Президії Верховної Ради СРСР, що не підлягає публікації, «Про зняття обмежень щодо спецпоселення з учасників сект “Свідки Єгови”, “істинно-православні християни”, “інокентіївці”, “адвентисти-реформісти” і членів їхніх сімей». (Відповідно до згаданої вище довідки відділу «П» МВС СРСР, у 1953 році у висланні перебувало 996 «істинно-православних християн», виселених у 1944 році; «інокентіївці» і «адвентисти-реформісти» в довідці не згадувалися.)

Віруючі звільнялися з-під адміністративного нагляду, проте в Наказі наголошувалося, що «зняття обмежень щодо спецпоселення з зазначених осіб не тягне за собою повернення їм майна, конфіскованого при виселенні».

Наказ був підписаний Анастасом Мікояном і Михайлом Георгадзе. Сам факт підписання цього Наказу свідчить про те, що політика репресій щодо Свідків Єгови виявилася безсилою.

В Наказі було обумовлено: «Повернення до старих місць проживання осіб, які звільняються зі спецпоселення на підставі статті першої цього Указу, допускається тільки з дозволу виконавчих комітетів обласних (крайових) Рад депутатів трудящих або Рад Міністрів республік (без обласного поділу), на території яких вони раніше проживали».

Ймовірно, фактична заборона на повернення до колишнього місця проживання була насамперед пов’язана з рішенням не повертати конфісковане майно і бажанням уникнути конфліктів.

У результаті після 1965 року віруючі почали масово виїжджати з Сибіру, але не на батьківщину, а в Краснодарський і Ставропольський краї, в республіки Закавказзя і Середньої Азії. Їхній приклад наслідували й деякі сибіряки, що стали Свідками Єгови. Водночас безліч Свідків Єгови, що обжилися в Сибіру, вирішили там залишитися. (За даними на 2021 рік, в рамках нової хвилі утисків на Свідків Єгови 2 віруючих з Томської області, 12 з Красноярського краю і 7 з Хакасії були в статусі обвинувачених або засуджених, а 4 з них, зокрема й 70-річна жінка, перебували в колонії або СІЗО. Одна обвинувачена жінка з Хакасії, не дочекавшись суду, померла влітку 2020 року.)

У 1961 році британський радянознавець Вальтер Коларц писав про операцію «Північ»: «Історія Свідків в Росії на цьому не скінчилася – ті події лише спровадили нову віху їхньої прозелітської діяльності. Навіть під час зупинок на шляху до вислання вони намагалися пропагувати свою віру. Виселивши їх, радянський уряд якнайкраще посприяв поширенню їхньої віри. Із замкнутого простору своїх сіл Свідки потрапили у простір ширший, навіть якщо цим простором були страшні концентраційні і виправно-трудові табори» (Kolarz W. J. Religion in the Soviet Union. 1961).

Сибір виявився котлом, в якому знаходилися представники різних категорій громадян, які так чи інакше не порозумілися з радянською ідеологією. Їм насамперед випала можливість познайомитися зі світлою євангельською надією, яку плекали Свідки Єгови. Самі віруючі, хоча й страждали від труднощів, розглядали можливість благовістити як Божий промисел.

Спільне горе згуртовувало людей. Перебуваючи в горнилі випробувань, що випали їм, Свідки Єгови зміцнювалися і були готові до ще більших виявів віри. Вони на власні очі бачили, як їхні товариші жертвували свободою і навіть життям заради своїх релігійних переконань.

Діючий в Росії закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій» визнає, що «антирадянська агітація і пропаганда», в чому обвинувачувалися віруючі, «не містить суспільної небезпеки».

Ані в ході операції «Північ», ані в ході численних обшуків та облав Свідки Єгови не чинили радянській владі жодного насильницького супротиву. Це окремо відзначається в рапортах і звітах керівників оперативних груп.

Світова історія ХХ століття засвідчила, що навіть в період національного замішання — братовбивчих воєн, етнічних чисток, геноцидів — Свідки Єгови залишалися осторонь від насилля та злочинів. Вони не забруднили себе участю в подібних справах, навіть тоді, коли через свою позицію самі ставали жертвами, як це було в Республіці Малаві та інших країнах. Під час геноциду в Руанді загинуло близько 400 Свідків Єгови, в тому числі хуту — вони не тільки не брали участі в різанині, але й ціною власного життя захищали одновірців тутсі.

Хоча, починаючи з 2009 року, Свідки Єгови в Росії стикаються зі звинуваченнями в екстремізмі, навіть у Верховному суді Росії, який заборонив діяльність всіх общин Свідків Єгови, позивач не зміг навести жодного випадку порушення громадського порядку під впливом літератури чи проповіді Свідків Єгови. Суть помилкових звинувачень в екстремізмі на адресу тих, хто належить до цієї релігії, зводиться до того, що вони вважають свою релігію єдино правильною в очах Бога. Російські і закордонні діячі та організації, в тому числі ООН, ОБСЄ, ПАСЄ, дипломатичні представництва і голови різних держав, одностайно засуджують переслідування Свідків Єгови. Навіть президент Російською Фередерації висловив здивування, чому вони зазнають кримінального переслідування. Однак хвиля кримінальних справ проти Свідків Єгови, яка почалася в 2017 році, не зупинилася, навіть коли кількість обвинувачених перевищила 400 осіб, а кількість віруючих в СІЗО і колоніях — перевищила 50.

26 квітня 2021 року виповнюється 30 років від моменту прийняття ще у СРСР закону «Про реабілітацію репресованих народів». У цьому законі говорилось, що протиправна політика держави «ображала гідність не лише репресованих народів, але і всіх інших народів країни».

Пізніше в Російській Федерації був прийнятий закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій». У преамбулі до цього закону було проголошено: «За роки радянського режиму мільйони людей стали жертвами самоправства тоталітарної держави, зазнали репресій через свої політичні та релігійні погляди, за соціальними, національними та іншими ознаками. Засуджуючи багаторічний терор та масові переслідування свого народу як те, що не є сумісним з ідеєю права та справедливості, Федеральні Збори Російської Федерації висловлюють глибоке співчуття жертвам необґрунтованих репресій, їхнім рідним та близьким, а також заявляють, що будуть неухильно прагнути досягнути справжніх гарантій для забезпечення законності та прав людини».

Свідки Єгови, вислані в Сибір, а також їхні діти, які там народились, визнані жертвами політичних репресій. Аби мати посвідчення і отримувати від держави невелику матеріальну компенсацію, віруючі повинні були звернутись до Генеральної прокуратури Російської Федерації, і тоді отримали відповідні документи. В 2010 році 48 відомих правозахисників та представників громадських організацій підписали спільну заяву «Переслідування Свідків Єгови в Росії: реабілітовані знову зазнають репресій».

Практично повністю відновлено поіменний список висланих з Естонської РСР, Латвійської і Молдавської РСР. Списки висланих з Української, Литовської та Білоруської РСР відновлено частково. Дані будуть публікуватися відповідно до їх підготовки до друку.